Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих рік і додавати її в чай.
— Месьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!
— До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, — відказав я. А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на всі вузли й механізми “тойоти”.
— Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?
— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!
По часі я запитав:
— Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей?
— Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють… Та що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.
До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмАренні перечекати спеку. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях я став вбачати руїни загадкового чорного міста. В тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.
Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене:
— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.
Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:
— Скеля тріснула. У нас називають той звук звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.
Я не став допитуватись, чого та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.
— Треба втікати, Омаре? — запитав я.
— І не гаючись, — відказав той.
Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з діжки, запустили двигун.
Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що ззовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.
Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими і крутішими. їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:
— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.
Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:
— Краще б того коливання не було, месьє… Скільки ще лишилося кілометрів до стану бедуїнів?
— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра, — якщо їхати по прямій.
Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні пісчинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлось щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалення. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стерео-мелодії. але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий відтінок, звуки ті можна було б вважати чарівними.