— Все, час! — шеф поглядає на годинника. — Точку фінішу намітив?
— Так. Тут же о 15–00.
— Хочеш переконатися? Не заперечую. Що-небудь треба на той час?
— Риндичевича. З пивом і таранькою.
— Побажання передам, пришлю… якщо він упорається. Повинен… — Зараз Багрій без гумору приймає мої побажання. — Все. Ступай у камеру!
У камері моїй нічого особливого нема. Жодних датчиків не треба приєднувати до себе, ні на які прилади дивитись, — тільки на стіни-екрани та на стелю: по ньому уже пливуть такі, як і знадвору, хмари, лише в зворотний бік. Не приладам доведеться йти вгору по річці моєї пам’яті — мені самому.
Є пультик на рівні грудей (ні крісла, ні стільця в камері також нема, я стою, — стиль Багрія!) — ряд клавіш, два ряди рукояток: регулювати потік зворотної інформації, який зараз рине на мене, — темп, яскравість, гучність…
І ось ринуло. Пішли по стінах зняті мною кадри: п’ятками і спинами вперед наближаються, піднімаються по схилу пошуковики з устаткуванням. У Івана. Володимировича Бекасова приголомшений вираз обличчя змінюється спокійним; він також задкує із смішними поворотиками вправо-вліво, віддаляється — і ми більше не знайомі. Далі уже не моє: тугий гітарний рокіт моторів літака, що набирає висоту. Небо-екран над головою очищається прискорено від зворотного бігу хмар — і зворотна мова, молодий чоловічий голос:
— Віртем ічясит івд уртемитьла оп. Аводуч тсімидив. (“Видимість чудова. По альтиметру дві тисячі метрів”.)
Останнє повідомлення бортрадиста — перше для мене. Він летить, набирає висоту, літак БК-22, що виконує рейс 312. Деякі пасажири вже відстібнули ремні (а я так і не застібаюсь при злітанні, лиш при посадці), досмоктують злітні льодяники, починають знайомитись, спілкуватись… А в правому передньому гвинті надрізи під трьома лопатями стають тріщинами.
— Ачясит атосив… (“Висота тисяча…”.)
— Оньламрон илітелз… (“Злетіли нормально…”).
А ось ще й не злетіли: хвостом уперед котить із басовито завиваючими моторами літак по площині злітної полоси, уповільнює хід, зупиняється (в динаміках: “Юяловзод тілз…” “йивотог утоьлз од…” — “До зльоту готовий”, “Зліт дозволяю”), після паузи стернує хвостом наперед до перону аеровокзалу. Хороша машина, “дивиться” — навіть і хвостом наперед. І байдуже, що це не той БК-22 (роздобув Артурич, напевне, відеозапис репортажу про відкриття рейсу) і не ті пасажири ринули із відчинених овальних дверей на сходи, які щойно від’їздили, — швидко-швидко задкують униз з чемоданами (я поставив рукоятки на “прискорено”)… усе це було там само. Зараз багато що втратило вагу, зворотне прокручування стирає якісні відміни з видимого. Задкуй, зникай світе якостей!
Я відчуваю себе зараз плавцем-пірнальником у потоці часу, у річці своєї пам’яті. В глибінь, в глибінь!.. І ось уже на екранах — у свідомості — зворотні відчуття сьогоднішнього ранку: я голюсь — і з-під фрез електробритви з’являється рудувата щетина на моїх щоках; я курю першу сигарету — і вона нарощується! Іде у відчуттях зворотний рух страви в мені і багато що інше догори дригом… тільки все це — те, та не те, звичайного змісту не має. Я вирвався із світу (дрібного й обмеженого) якостей на простори Єдиного буття — і тепер не істота з півсекундним інтервалом одночасності, а вся стрічка моєї пам’яті до самих її витоків. Дні й події на ній лише зарубки, відмітини: одні глибші, інші ледь помітні — ось і вся різниця.
…Далі було все, про що попередив Артур Вікторович, і багато сильних переживань понад те — все, про що важко розповісти словами, тому що воно глибше і простіше всіх понять. Я уникнув від Сцілли всепоглинаючого екстазу-балдьожу глибинних відкриттів у собі, настирливо й грубо вникаючи в природу його; так би мовити, вивірив алгеброю гармонію за допомогою причмелено-балаганівського питання: а хто ти такий?!
І осягнув, і холодно посміхнувся: радість і горе, всі біди й удачі людські були простенькими диференціалами нескладних рівнянь. Що мені було в них!.. Так мене понесло, щоб ударити об Харибду відчуженості й заперечення всього. Та я вчасно згадав про мету, про гнів, про протиборствуючі вселенські процеси виразності й змішування, у яких ти ніщо без гніву й без волі до боротьби, без прагнення поставити на своє — тріска в розбурханих вирах. І, збагнувши, прилучився до процесу зростання виразності.