Добре прилучився: зрозумів громаддя діапазону виразності у Всесвіті — порожнеча і вогняні цятки зірок, відчув громаддя вируючого натиску часу, що мчить світи із швидкістю світла… і навіть що творчі зусилля людей — одне з оцим усім; мала дія, але тієї ж природи.
І те породження розуму й праці людей, заради якого я пхаюсь, лечу назад, від наслідків до причин, — також належить до зоряної виразності світу. Мені належить відняти його від процесу змішування.
І була ясна пітьма, тиша, політ зірок. А потім пекельні згуки, тупіт, гик, регіт… І знову ясна тиша ночі.
VI. День у другій редакції
Зорі над головою. Темний мур лісу позаду. Я сиджу на пологому березі, на чомусь білому; пластикова підстилка — кинув на траву від роси. Внизу гладенька, проте рухлива полоса, в якій тьмяно відбиваються зірки, — вода. Ріка. Інколи чути сплески риб, — не гучні, вони лиш підкреслюють тишу.
Сяючі стрілки годинника показують початок дванадцятої. Так, але який день? Були дві схожі ночівлі підряд: на Басі, затим на Проні. (Та чи має значення, який день? І всі дні? І вся ця смішна, дрібна конкретність?.. Це відлуння щойно пережитого надзакиду; мені ще довго повертатися “в людину”, у свій напівсекундний білковий клубочок.
Ні вогника до небокраю. Там, унизу, повинні бути кущі і заплавний луг. А зірок вгорі, зірок — скільки хочеш! Порожнеча і вогненне груддя зірок — картина виразного розмежування матерії, що завжди у нас перед очима… не треба про це).
Нараз тишу розривають іржання, гик, тупіт багатьох копит за рікою. Хтось жене коней, завиваючи й улюлюкаючи в ночі. Я навіть здригаюсь — і заспокоююсь. Тепер уже ясно, я уже на Проні. Кінець другого дня моєї мандрівки. (І того разу я здригнувся від ґвалту, подумав, що, мабуть, хлоп’яки женуть табун у нічне. Але тепер я знаю, що хуліганить досить підтоптаний дідок: ранком він пережене коней на цю сторону, попросить у мене закурити.)
І знову тиша, лиш зрідка форкають коні. Мені знову по-хлоп’ячому моторошно, як завжди при ночівлі на новому місці: за спиною ліс — хтось із нього вийде? Поряд дорога до броду — хтось по ній пройде чи проїде?.. Хоча й знаю тепер, що до ранку ніхто не проїде і не з’явиться.
“Тоді” і “тепер” — розрізняються не за часом, за знанням. Я не раз згадував свій похід по Проні і мріяв як-небудь пройтись тут ще. А тепер вийде навіть цікавіше: мандрівка не лише по колишніх місцях, але й по тому ж відтинку чотиривимірного континууму — усі події, усе, що трапилося зі мною, мовби включається в пейзаж. (Мене все ще заносить: континуум… і слово якесь бридотне! Діти, зачувши таке, кажуть: “А я мамі скажу!”) Трохи шкода, що я надто точно попав, на початок третього дня… і останнього нині; це мене конячий бедлам “приземлив” тут.
Перші два дні були також гожими — дні простого безоглядного щастя: я йшов луками й узліссями на високому березі, купався в чистій теплій воді, дивився на рибок, лежачи на кручі над водовертю, безкорисливо підгодовував їх шматочками хліба. Зараз кінець червня, час сінокосу; колгоспники на лугах ставили стоги — шоломи древньоруських лицарів — і холодно дивились на мою без діла крокуючу постать у білому чепчику й з рюкзаком на одному плечі; я на них, між іншим, дивився так само — людей і в місті вистачає.
Місце для ночівлі я вибрав, віддавши, як завжди, перевагу красоті перед зручностями: копиці тут нема. Я уже підвечеряв, зваривши на ватрі з шишок суп із половинки горохового концентрату, а затим чай. Пора вкладатись.
Витягуючись на пластиковій підстилці, рюкзак під голову, укриваюсь піджаком, закурюю, пускаю дим до зірок — і подумки редагую завтрашній день.
…Принцип — варіації реальності повинні якомога менше різнитись одна від одної — не виключає для нас можливості виправляти в закидах свої промахи й дурниці; попутно, зрозуміла річ, не відволікаючись від головної мети. У нас була дискусія з цього приводу — із залученням творів А.Азимова “Кінець Вічності” та Р.Бредбері “І вдарив грім”; але ми вирішили, що шановні автори, доказуючи, буцімто від перекладеної з полиці на полицю коробки з інструментами можуть на віки затриматися космічні польоти або що від роздавленого в кам’яновугільному періоді метелика може в сучасних Сполучених Штатах вийти фашизм, — перегнули. Зв’язок причин і наслідків далеко не такий поверховий і не настільки жорстокий. Та й так поміркувати: ми вирушаємо в минуле, щоб виправити помилки, глухоту людей і стихій, — навіщо ж робити виняток для власних! На згадку про цю дискусію у нас лишилась примовка: “У американців від цього фашизм не виникне”. А в поході по новій місцевості без ляпсусів не обходиться. Перш-наперш: ранком, умиваючись біля броду, я забуду мило й мильницю… Забути й цього разу? Атож. Це не потребує рухів, та й мильниця слова путнього не варта; хай лежить на пісочку. Далі: випадає щедра роса, я буду йти лугом у кросовках, доки вони не розкиснуть, — і лиш потім здогадаюсь зняти їх, перекинути, зв’язавши шнурками, через плече, щоб сушились. Тепер я зразу понесу їх на плечі, піду босяком.