Годин через три дороги звідси, за лінією високовольтної передачі, нелегка занесе мене всередину багатокілометрової підковоподібної стариці — і заболоченої, яку не перепливеш; я буду довго блукати всередині підкови: спочатку піду вліво, через пару кілометрів передумаю, поверну вправо… кошмар. Гадаю, від того, що я тепер здалеку обігну її справа, ледь помітивши низку кущів, у американців також історичних струсів не станеться.
Потім, об одинадцятій годині, буде привал біля того джерельного струмка. Тут усе нехай лишиться без змін: я буду ласувати водою, потім лаштувати ватру для горохового супу й чаю — але припливуть двоє рибалок, швидко відмовлять мене, і я булу їсти з ними юшку із щойно зловлених підустів. Гей, і юшка ж буде: навариста, смачна, з цибулькою — і вволю… ще й з собою мені рибину дадуть! У мене завчасу слина набігає.
Ще годин через дві дороги я вийду до колишнього болота — осушеного поля у великих купинах. З бугра його буде видно повністю: невелике, з кілометр до сосонок на пісках; і хоч дорога охоплювала його трикілометровим закрутом, я зметикую, що вона для колісного транспорту, а в мене ж ноги… і попхаюсь навпрошки. Цей “прямий” кілометр мені буде вартий восьми: по купинню я не зроблю й двох однакових кроків вряд, перестрибну, спочатку перекидаючи рюкзак, з десяток дренажних канав; та ще кожен раз буду шукати місце, де можна перестрибнути; та ще упрію від спеки й важкої роботи, і навколо обличчя буде витись хмара мух, кусючих тварюк… Так що дзузьки, на цей раз я краще піду в обхід.
А ще через три години перед селом на високому березі я зустріну двох дівчат… І далі почнеться варіант. Шкода попереднього, який перейде в категорію нереалізованої можливості,— але нині я тут у справі, а не для свого задоволення. У серйозній справі.
А зараз спати!
Під ранок посвіжішало, промерз. Розвів багаття із збережених сухими в целофановому мішечку ялинових шишок, підкріпив себе міцним солодким чаєм. На сході сонця перебрів на цю сторону табун, з дідком на білій клячі попереду. Він почастувався в мене сигаретою, міцним словом обклав свою худобу й зник з нею на лісовій дорозі. А я зібрався, перейшов убрід на лугову сторону і рушив босоніж по росі.
Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий його кінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.
Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.
Я йшов, дихав щонайсвіжішим повітрям, вникав у посвистування птахів над головою, дивився на річку й небо — блаженствував.
Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.
…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас.