— Гаразд, приймаємо двадцять сім тисяч тонн. Отже, тіло, що має масу двадцять сім тисяч тонн, прилягало до грунту в окремих точках…
— Протягом двох годин і… чотирнадцяти хвилин.
— На жаль, ми не вели спеціальних спостережень, і це, безумовно, впливає на точність наших висновків. Та все ж можна вважати, що процес почався раптово.
— Це був вибух.
Старий несподівано розлютився.
— Невже?! Яке сміливе твердження! А мені здалося, що це розквітла троянда! — Сєров пирхнув. — Вибух… Авжеж, вибух! Але щ о вибухнуло? З якої причини? По-вашому, причина була… м-м… суб’єктивною?
— Так, — тихо відповів Горін. Він зрозумів, про що вів мову старий.
— Що ж, дослідимо й цю версію, хоча, як на мене, ми тільки згайнуємо час. Річ у тім, що ваше твердження ми не можемо ані довести, ані відкинути: воно непридатне для аналізу передбачуваних явищ. Тому шукаймо інші можливості. Наприклад, чи не помітили ви, що тіло, яке є предметом нашої розмови, зазнавало дуже ефективного впливу знизу, з боку грунту?
— Мені важко сформулювати точно, — мовив Горін. — Враження було таке, ніби розкололася поверхня…
— Прояв невідомої сили доречніше було б порівняти з виверженням невеликого вулкана. Тут ми не торкаємось тривалості події в часі, я хочу дати, так би мовити, зриму картину.
— А я хотів би вказати, — єхидно зауважив Горін, — на відсутність серйозних свідчень на користь гіпотези виверження.
— Але ви згодні з тим, що джерело сили знаходилося не вище, а нижче поверхні? Під землею — сказали б ми, якби це відбувалося на Землі. Отже, якщо джерело сили знаходиться в глибині, а сила діяла на тіло протягом…
— Мені здалося, що все сталося за частку секунди.
— Безперечно. Я особисто схиляюсь до оцінки проміжку часу в одну десяту секунди, а може, явище це тривало й цілих три десятих. У літературі можна знайти приклади таких-от раптових і короткочасних вивержень. Чому ви відкинули цю гіпотезу?
— По-перше, характер місцевості не такий, щоб можна було припустити можливість тектонічних явищ…
— Інакше нас із вами тут би не було, — буркнув Сєров.
— Згоден. По-друге, нічого не вивергнуто, окрім тієї незначної кількості породи, яка й мала бути викинутою ізсередини при подібному процесі.
— Так, довкола в основному уламки тіла, а не тутешніх мінералів… Отже, не виверження… Ох!
— Професоре, а може, вам…
— Нога трохи ниє. Та-ак, не виверження. Але й не вибух, тобто не такий вибух, як припустили ви.
— А що, коли під поверхнею існує чимось заповнена порожнина? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, у той чи інший спосіб впливає на речовину, що заповнює порожнину, і в результаті речовина вибухає. Це могла бути нафта, приміром, легкі фракції…
— Бензоколонка під поверхнею? Чудово. Але до нас тут не ступала нога людини, колего.
— І не ступатиме, — ледь чутно мовив Горін і відчув, як біль у голові розгоряється ізнов.
— Ступатиме, друже мій, обов’язково! Що, знову голова? Візьміть іще таблетку. Скільки їх у вас?
— Залишиться чотири.
— Тоді вистачить. Нічого не вдієш… Біль не повинен заважати роботі. Отже, я категорично стверджую: нафти тут немає. Не кажу вже про те, що тіло аж ніяк не здатне подіяти на неї таким чином, щоб стався вибух. Ви згодні? Тепловий вплив відпадає, усе встигло вихолонути. Дві години із чвертю — цілком достатній час для цього. Нафту облишмо.
— А якщо недалеко від поверхні містились значні поклади хімічно чистих розщеплюваних речовин?..
— Ці речовини не вміють мовчати, друже мій. Вони доповіли б про свою присутність одразу ж, тільки-но ми з вами з’явилися.
— Можливо, вони й доповіли, але ми не відреагували.
— Це вже з царини фантастики.
— Чому ж… Могли відмовити відповідні прилади…
— Приладів так багато, що вони не могли відмовити всі одночасно. Та й зараз, у цю ось хвилину, наші прилади…
— Мій показує наявність…
— А мій — ні. Значить, вам не пощастило. Ні, друже мій, розщеплюваних речовин тут не було, і зараз наявні лише ті, котрі входили до складу кораб… до складу тіла.
— Тоді що ж?
— От і я не знаю. Це й примушує мене сушити голову.
— А чи не повернутися нам до причин суб’єктивного характеру? І припустити, що всього-на-всього хтось із пілотів…
— Ні! — різко відказав Сєров. — Ви, мій друже, в експедиції вперше, а я вже й не пам’ятаю вкотре. І я вам кажу: жодних суб’єктивних причин бути не могло! Просто ми маємо справу із якимось новим явищем природи.
— Ви гадаєте, що явище відбулось би так чи інакше, а тіло саме в цей час опинилося тут цілком випадково?
— Ні, цього я не думаю. Я вважаю, що тіло якимось чином вплинуло на перебіг певних процесів, своєю появою якось стимулювало їх, і в результаті…
— Слухайте-но, професоре: а чи не міг бути в тій порожнині газ? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, порушило її структуру, газ отримав вихід назовні. Температура лишалась високою…
— Для займання газу? Сумнівно. Опріч того, газ у порожнині перебував під значним тиском. Нехай частина його отримала вихід назовні. Припустимо навіть, що вона зайнялася. То й що? Виник би смолоскип. Це послужило б нам попередженням, дозволило б вжити необхідних запобіжних заходів.
— Так, мабуть, ви маєте рацію. Та, щиро кажучи, нічого більше в голову не лізе. Швидше навпаки…
— Що означає — навпаки?
— А те, що останній розум з неї вилітає…
— Ну… ну що ви… не треба так. Помовчимо трохи і помізкуємо.
Вони помовчали. Горін притулився лобом до холодного скла і заплющив очі. Так було легше. Зрідка падали краплі. Так минуло чимало часу. Вони не фіксували його, хоча й відчували майже фізично, як біжать хвилини. Нарешті Горін розплющив очі.
— Скоро зійде сонце, професоре.
— Я й забув… Так, зійде сонце.
У голосі професора не було, однак, певності.
— То як, щось придумали, професоре?
— Я, знаєте, трохи відволікся, поринув у спогади. Нога, знаєте, не дає зосередитись… А ви, друже мій, збагнули що-небудь?
— Мені здається, що збагнув… Я теж згадував. І абсолютно точно пригадав, як це було.
— Бачите, — сумно мовив Сєров. — Ви виявились витривалішим за мене: я згадував про різні речі, що не стосуються предмета нашого дослідження, а ви…
— Це просто тому, що більше згадувати мені, власне, нема про що.
— Еге ж, вік… Ви не уявляєте собі, як я жалкую…
— Я пригадав колір. Ви не забули? Це був не червоний і не жовтий спалах. Він був блакитний…
— Так, я це виразно пам’ятаю, друже мій.
— Розмовляйте короткими фразами, так буде краще.
— Спробую, спасибі. То що ж?
— Блакитний спалах величезної потужності. Колір блискавки.
— Блискавки?! Це ідея!
— Електричний розряд. Розумієте? Маса нашого к… — Горін затнувся. — Тіло складалося в основному з металу. Могутній електрод.
— Ну, припустимо. А джерело енергії?
— Під поверхнею, як ми й гадали. Уявимо на хвилинку, що в цій порожнині розмістився вихід кам’яного вугілля…
— Уявимо.
— І вже набагато простіше — чи не правда, професоре? — припустити наявність виходу цинку.
— Самородного? Хм… Ну, а звідки ж ви візьмете сірчану кислоту? Адже для того, щоб утворилося щось на зразок природного елемента Грене, потрібна сірчана кислота.
— Це не так уже й складно. Якщо є окисли сірки та вода — ми одержимо кислоту. Шкільна хімія… Вода могла існувати у вигляді льоду, але висока температура, що виникла при встановленні контакту з кораб… із тілом, розтопила її…
— Навіть при наявності такого збігу… — старий ледве перевів подих, — ми одержали б лише сірчану кислоту, а вона у водному розчині дуже слабко іонізована. Ваш елемент навряд чи зміг би…
— Ну, не знаю, — ображено мовив Горін.
— Не ображайтесь. Гіпотези не можна брати на віру. Хоча мушу сказати, що у вашій ідеї щодо електричного розряду… є щось привабливе. Ця ідея мені подобається. Такий розряд міг би викликати… а хай ти згориш! Міг викликати, я кажу, замикання в порожнині нашого тіла. А там було достатньо речовин, здатних вибухнути.