— Авжеж!
— Могли також зруйнуватись магнітні поля…
— Саме так, професоре! Розладнались магнітні поля. На коротку мить. Але цього було досить.
Професор нараз сердито закректав:
— Не згоден, друже мій. Нікому не вдавалося спостерігати в природних умовах подібні джерела струму. Вони — винахід людини. Людина, друже мій, її розум… найпрекрасніше…
— Життя прекрасне в усіх проявах, — пробурмотів стандартну фразу Горін. Він думав про Лілію.
— Скажіть, — запитав Сєров, припинивши кректати. — Скажіть, а ви за цей час не спостерігали нічого такого… чого б могла стосуватися ваша остання фраза?
Фраза стосувалася Лілії, та старий не міг цього знати. Горін заплющив очі.
— Я спостерігав крісло. От і все, що я бачив за цей час.
— Розумієте, — сказав старий, — мені не дає спокою одна думка… Розряд, очевидно, відбувся. Електричний. У пошуках його джерела ми можемо зупинитись на одному із двох висновків: або під поверхнею насправді є якийсь заряджений пласт, однак від явищ природи, які не мають інстинктів і не можуть вибирати слабке місце для удару, наше тіло було надійно захищене…
— Так, воно було захищене, проте могло трапитись…
— Дайте закінчити. Або… або це було життя.
— Життя?!
— Звісно ж! Заряджені пласти до цього часу не спостерігалися, зате живі істоти, що мають потужний електричний заряд, є і на Землі, і на інших планетах. А якщо тут і справді існує життя, то воно неминуче мусить мати обмін речовин, заснований на прямому засвоєнні енергії Сонця. Отже, не виключено, що ці істоти в разі небезпеки можуть захищатися саме таким чином.
Горін підпирав голову кулаком, інакше вона не трималася. Страшенно хотілося спати.
— Ми помітили б, професоре…
— Якби життя було на поверхні. А якщо — під нею?
— Можливо, — втомлено мовив Горін. — Можливо, істота якась. Або й уся ця брила, весь астероїд…
— Чом би й ні? Горін, ви що, заснули?
— Ще ні, професоре, але близький до цього.
— Не смійте спати! Саме зараз ми не можемо цього собі дозволити. Ви тільки подумайте: адже місце, де ми знаходимося, — це єдине місце, придатне для посадки!
— Дуже зручне місце, — погодився Горін.
— Не спіть! Хочете, заспіваємо пісню або я розповім анекдот. Замолоду я знав безліч смішних… Не спіть: прийде новий корабель і сяде тут!!!
— Цього не можна допустити, — над силу вимовив Горін.
— Ні в якому разі! Ви розумієте, що треба зробити?
— Дати знак небезпеки. Скажімо, хрест. Але як?
— А ми?
— Звичайно! Ми самі! Тільки ми не встигнемо.
— Мусимо встигнути, мусимо!..
Кров, як і раніше, крапала із розсіченого лоба і плеча, у скафандрі вже утворилася невелика калюжка, грудьми Горін лежав у тій калюжці і відчував, як із кожною краплею з нього витікає життя, а натомість приходить сон, що має, втім, іншу назву… Він поворушив руками, приміряючись, як то буде повзти.
— У мене мало шансів, професоре. А у вас?
— Я, на жаль, нетранспортабельний, як кажуть медики. Звичайно ж, якби ми були більш передбачливі, то прихопили б, виходячи, візок. А так… Бачите, друже мій, у мене розтрощені ноги, і щось лежить на них, шматок обтікача, чи що. І лежу я похило, тут такий рельєф. Як ви гадаєте, до мене далеко?
— Близько кілометра, — прикинув Горін. — Коли ми вийшли з корабля, то встигли розійтися метрів на чотириста, а потім вибух зажбурив нас ще далі… Так, судячи з того, як ми чуємо один одного, щось близько кілометра, адже рації в нас слабкі.
— Ви повинні доповзти, звільнити мене від обтікача, випростати і лягти зверху хрестоподібно.
— Ви гадаєте, вони…
— Не знаю, чи зрозуміють вони, що це означає, але сідати не будуть, щоб не спалити нас. Спустять людину… А там уже розберуться.
— Повзу, — сказав Горін.
Він і справді поповз. Обігнув понівечене крісло, біля якого була відносно рівна місцина і можна було рухатися без побоювання розрізати скафандр. Там, де лежав професор, доведеться повзти набагато обережніше: там, очевидно, більше металевих уламків. А повзти доведеться по дузі, обминаючи місце, де стався вибух: цей район напевне не пройти навіть на ногах. Горін повз, стукаючись головою об внутрішню поверхню шолома і відпльовуючись, коли кров, що стікала по обличчю з лоба, потрапляла на губи.
— Мені дуже незручно, друже мій, — мовив Сєров, — але мені доведеться скоро залишити вас самого. У мене зім’яло регенератор…
— Ненадовго, — прохрипів Горін.
— Шукайте втіху в одному: ті, що прилетять сюди після нас, залишаться живими. Їхній корабель не вибухне, як наша “Зоря”.
Голова, здавалося, ось-ось лусне; Горін повернув голову в шоломі праворуч, намацав губами ріжок невідкладної допомоги і висмоктав іще одну таблетку. І знову заворушив руками й ногами, пересуваючись серед уламків, мов древня рептилія.
— І потім, — сказав Сєров, — як-не-як ми зробили відкриття. Пласт чи життя? Я гадаю, що це все ж таки життя. Принаймні, я записав це в дорожній нотатник. Руки, на щастя, вціліли… Нотатник лежатиме в мене на грудях… — Сєров говорив, розділяючи слова паузами, довгими паузами. — Коли ви ляжете зверху, візьміть його і покладіть на груди собі. Нехай його знайдуть.
— Спасибі вам, професоре, — хрипко мовив Горін.
— Що ви? За що?
— Ви допомогли мені. Інакше я помер би, гадаючи, що в усьому винен хтось із наших, із екіпажу. Я вирішив, що вибух стався через чиюсь недбалість…
— Я знав, чому ви заговорили про суб’єктивні причини. Але це було не так, ми з вами встановили… Це ваша перша експедиція, інакше ви знали б… Це були не такі люди, їм можна вірити більше, ніж собі…
— За це й дякую вам.
— Я увімкнув ліхтарик, але погано уявляю, з якого боку ви маєте з’явитися.
— Не хвилюйтесь, я повзу за пеленгом. Рано чи пізно побачу…
— Гаразд, друже мій. Я трохи помовчу. Перед очима, знаєте, такі кола… Але ви чутимете моє дихання. Добре, якби ви побачили ліхтарик, перш ніж воно припиниться.
— Я побачу, професоре, побачу…
— Тоді прощайте, друже мій. Я, здається, відключаюсь.
Тепер Горін чув тільки його голосне й хрипке дихання, яке з кожною хвилиною частішало. Він повз, і калюжка хлюпалась у скафандрі. Він повз, обминаючи уламки “Зорі”, розкидані несподіваним потужним вибухом, від якого вціліли лише вони двоє, бо саме вийшли взяти проби грунту там, де він не був спалений при посадці корабля. Він повз і знав, що доповзе. Світало. У чорному лискучому камінні відбився перший промінь сонця. Воно сходило попереду, і Горін подумав, що тепер йому буде легше повзти. Завжди легше, коли бачиш, куди потрібно рухатись.
Володимир Щербаков
БЕРЕГ СОНЦЯ
Тайфун
Дорога, що народжувалась біля причалу, вела на перевал, туди, де між двома сопками плавилося передзахідне золото.
Дорогою йшов чоловік. Почуття, подібне до того, що виникає майже в кожної людини при поверненні з далеких мандрів додому, сповнювало його. Він не поспішав. Хіба вдома поспішають? Він хотів пройти по шосе до повороту на перевал, потім піднятися на мис, побачити звідти затоку. Він був готовий втомитися. Цього разу не від роботи, не від суперечок та пояснень — просто від ходьби.
Біля причалу погойдувався катер, що доставив його на берег. У синій бухті стояли морські транспорти, в їхніх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін. Цілий рік він провів на заводах, збирав блоки реакторів і лічив дні, що лишилися до повернення сюди.
— Я не полечу, — рішуче мовив він дівчині, яка зустріла його біля вертольота. — Дякую, але я піду пішки.
— Цей вертоліт — справжнісінький ліфт на акумуляторах, — умовляла дівчина. — Дві хвилини — і ви вдома. — Тут вона чомусь зніяковіла, та Ольмін цього не помітив або вдав, що не помічає.
Дівчина була з наполегливих, тож зрештою він дозволив посадити себе в крісло. Але в ту мить, коли вона натисла кнопку автопуску і машина повинна була шугнути вгору й зробити стрибок через сопку, Ольмін несподівано зіскочив на майданчик. А вертоліт перетворився на кленовий вертунчик і швидко зник за сопкою.