Це вияснилося за годину у тихій та неприємній розмові з інструктором курсу. Антові порекомендували підшукати собі інше заняття, відповідно до першого фаху. Адже такої спеціальності — десантник — не існувало. У Корпус для спецпідготовки приходили біологи, історики, планетологи, всі, хто збирався працювати у Дальньому Космосі. Дехто з них в результаті навчання ставав, так би мовити, “професійним десантником” — інструктором Корпусу, провідником землян у далеких світах, косморозвідником, рятувальником. Але основна маса випускників залишала Корпус і поверталася до попередньої роботи, але вже в новій якості. Отже Ант не дуже й сперечався з інструктором. Він лише сказав:
— Все-таки тут щось неправильно. Ця думка “вижити” пригнічує, розумієте? Скажіть, адже ламались на цій думці?
— Траплялося. Ламалися.
— Отже, боягузів виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають ситуації, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нічого не треба і лишається лише з гідністю зустріти свою останню мить. Нічого страшного у цій думці я не вбачаю.
— І дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але мені герої не потрібні. Мені працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх людях, впевнений залізно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж навіщо Корпус взагалі й уся моя діяльність? Й оскільки це від мене залежить, я на постріл не підпущу до космосу людей із мріями про героїчну загибель на славу експансії людства. Зрозуміло?
— Та немає в мене такої мрії. Я теж жити хочу.
— Не вмієш ти жити. Це ж треба — грудьми на списи… І ми навчити не зуміли. Отож…
— Та зрозумів. Однак щось мені не подобається. Поки що не можу пояснити. Мені здається, що ви в принципі неправильно готуєте десантників.
— Навіть так?
— Навіть. І я доведу. Мені лише треба поміркувати.
— Міркуй. Будемо дуже вдячні, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас існує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми тут небожителі і все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося на практиці. Теорія відстає. Але я на своїх десантників не ображався.
— І що, усі поверталися?
— Не всі…
Ось так і розстався Ант із Корпусом. Не він перший, не він останній. Лише Ант вирішив додуматися.
В Корпусі про нього незабаром забули. Та й пам’ятати особливо не було чого. Іноді, втім, прибивалися деякі кволі чутки, які вмирали на порозі Корпусу; десантники чутки зневажали.
Минуло кілька років.
І якось вранці Ант повернувся. Йому довелося досить довго пояснювати, що він саме Ант: ті, хто знав його раніше, ледь погодилися впізнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловікові колишнього свого курсанта. Зміни у цій людині вражали. В першу чергу інструктор зауважив цілковиту відсутність міміки, майже машинну точність рухів. Ант тепер відрізнявся замкнутістю й небагатослів’ям.
Дуже стисло розповів про себе. Біолог. Працює у професора Стрешньова, займається проблемами адаптації й виживання. Останній рік провів у горах, звідси й яскрава незвична засмага. Життям вдоволений. А тоді запанувала незручна пауза. Інструктор зробив спробу розрядити її за допомогою випробуваного засобу — чашечки кави, але Ант жестом відмовився й несподівано попросив:
— Пустіть у симулятор.
Інструктор і черговий оператор перезирнулися. Врешті-решт вони нічим не ризикували, все-таки десантна підготовка у хлопця була, свідомості не втрачатиме. Та й просив він незвично — твердо, з викликом. Інструктор пригадав погрозу Анта додуматися, подивився на нього уважно й запросив медиколога. За десять хвилин картка медичного допуску лягла на стіл оператора.
…Чоловік утік із фашистського концтабору, заховавшись серед трупів та прикинувшись мертвим. Як скло, непорушними були його очі, не билося серце, задубло тіло. Трупи замордованих, розтерзаних людей, що вмерли від голоду, хвороб, безнадії, кидали, ніби колоди, на рипучі сани. Кидали байдуже, навіть не обмацавши на останок, навіть не зауважуючи, що серед мертвих вчорашній напарник по зондеркоманді. Й так само байдуже стояла маленька конячка. Її тіло, довгі вії, гривка усе густіше вкривалися кучерявим інеєм. Конячина дрімала. І нарешті, скоряючись поруху віжок, вона пішла, здавалося, навіть не прокинувшись.
Не вперше і не вдесяте старий візник з цивільних супроводжував скорботний страшний вантаж. Недалека була путь — від табірних бараків до ненаситних ровів, куди скидали трупи. І візник брів знайомим шляхом, часто озираючись на сани, шепочучи молитву, бгаючи у руках шапку. Коло воріт табору його несподівано затримали. Худий охоронець із зеленкуватим, забризканим веснянками обличчям кілька секунд знічев’я розглядав старого, конячину, сани. Потім, ні слова не кажучи, закинув на спину автомат, знехотя підняв із землі лом і підійшов до саней. Ковзнув поглядом по знівечених смертю та морозом тілах, ліниво розмахнувся ломом… Тицьнув наздогад кілька тіл, нереально, неправдоподібно легко пробиваючи грудні клітки. На третьому ударі лом пройшов крізь серце Анта…
Інструктор і оператор одночасно перевели подих і перезирнулися. Оператор стенув плечима й простяг руку, аби вимкнути симулятор. Але його притримав медиколог. Індикатори не фіксували смерті Анта. Зелене вічко пульсувало, відзначаючи дихання — повільно, ритмічно сигналізуючи: “Живий! Живий!”
Напружено прикипіли до екранів контролю усі троє. У медиколога тремтіли пальці.
…Трупи поскидали у рів, коло якого мерзла та кляла свою собачу службу охорона. Колючий сніжок сіявся, припорошуючи тіла — їх не можна було закопати: земля затужавіла до залізного скреготу. Навесні, після відлиги, засиплять їх вапном, і бульдозер прикриє нелюдські діяння людей. А поки що й у смерті не мають мученики прихистку та спокою…
Вночі Ант зітхнув глибше. Ще… й ще раз. Він відлагодив дихання, перечекав становлення роботи серця, в котрому вже затяглася пробита ломом дірка. Кров швидше заструменіла у жилах, зігріваючи й оживляючи тіло. Відновлювалися пошкоджені безжалісною сталлю тканини, розтрощені кістки грудної клітки. Одночасно Ант перебудував зір на нічне бачення. І нарешті виповз з-під трупів, на мить завмер на бруствері рову… Тихо… І Ант зник, захований каламутною тривожною віхолою.
Медиколог пив воду. Четверту склянку. Оператор підозріло розглядав симулятор. Інструктор пригадував (і марне) свою розмову із Антом при відрахуванні.
Ант прийняв душ і прийшов на пульт. Сів, весело й не без єхидства оглянув присутніх:
— Усе зрозуміло? Чи продемонструвати ще?
Медиколог заломив руки. Він був вразливою людиною. Інструктор стримано запитав:
— Та поки що не дуже зрозуміло. Що за витівки, хлопче?
Оператор додав непривітним тоном:
— Тільки дохідливо й без театральних ефектів.
— Які вже тут ефекти. Коротше, перед вами — ідеальний десантник. Тобто… вбити мене, звичайно, можна, але задля цього доведеться дуже постаратися. Я можу не дихати годину і майже не дихати добу. Я можу практично блискавично регенерувати частини тіла. Я можу пити концентровану кислоту й закушувати миш’яком. Мені не вадить радіація — в розумних, так би мовити, межах. Можу блискавично підвищити електричний опір тіла. І… втім, це довго перелічувати. Я невразливий. Практично зовсім. Хіба що мені відтяти голову… Однак це ще я маю дозволити зробити.
Медиколог нарешті заспокоївся. Він кивнув інструкторові, котрий вже починав входити у штопор оскаженіння, й звернувся до Анта:
— Тихо. Тільки тихо. Я не пояснюватиму тобі, що ти отут наговорив. Психолога теж не викликатиму. Це зайве.
— Зайве, — погодився Ант — Та й взагалі, навіщо так розмінюватися на дрібниці? Консиліум збирайте, Академію наук.
— Академія нікуди не дінеться. А поки що, як на те твоя ласка, ходімо у медичний блок. Там і поговоримо.
І вони пішли. Інструктор подивився на стелю і незграбно, невміло вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Він не вірив у чудеса. А за тиждень до інструктора прийшов вкрай нещасний медиколог, впав на спартанське ліжко господаря й сказав: