— Отож ми з Омаром помахали товаришам на прощання і, востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали заночувати. До речі, щоразу, як я покидав комфортабельний вагончик свердловиків і відправлявся в коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Хоча так воно насправді й було. Пустеля дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобус “тойота”, на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченні терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було комплектовано всім необхідним: від аптечки до коротко-ствольного “шмайсера”, включаючи дві діжки — з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…
За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою — і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими… їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду, ніж глиняний глек з тонкою горловиною, немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин.
Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих рік і додавати її в чай.
— Месьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!
— До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, — відказав я. А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на всі вузли й механізми “тойоти”.
— Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?
— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!
По часі я запитав:
— Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей?
— Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють… Та що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.
До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмАренні перечекати спеку. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях я став вбачати руїни загадкового чорного міста. В тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.
Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене:
— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.
Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:
— Скеля тріснула. У нас називають той звук звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.
Я не став допитуватись, чого та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.
— Треба втікати, Омаре? — запитав я.
— І не гаючись, — відказав той.
Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з діжки, запустили двигун.
Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що ззовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.
Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими і крутішими. їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:
— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.
Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:
— Краще б того коливання не було, месьє… Скільки ще лишилося кілометрів до стану бедуїнів?
— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра, — якщо їхати по прямій.
Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні пісчинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлось щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалення. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стерео-мелодії. але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий відтінок, звуки ті можна було б вважати чарівними.
— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.
Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе. — у маврів є причини боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.