По екрану знову побігли математичні символи.
— Повторюю, я поспішаю, — вів далі голос Анта. — В цю мить мій мозок працює без захисту, всі п’ятнадцять мільярдів теж працюють… Отже, справа не в штучному розумові, а в нас. Це — шлях еволюції, шлях людей. Друже Вітер, ти мав рацію, коли стверджував, що поміж вагою мозку й енергетичними ресурсами організму існує пряма залежність. Мозок людини стає космічним фактором, він виходить на нову орбіту буття. До кінця експерименту — п’ять секунд! Як багато ще треба встигнути! Яке чудове життя! Невже…
На стереовізорі думкографа попливли хвилі. Це мить — і він погас.
— Все, — промовив Тібрій. — У пошуках якогось рішення мозок Анта Ланта сягнув у фантастичну далечінь і згорів. Що хотів ще дізнатися нейробіолог? Чому він зняв захист? Нарешті, що означає: “Люди, будьте обережні!”? Ант Лант знав, що на нього чекає. Знав — і йшов до фінішу. Це кінець.
— Ні, друже Тібрію, — глухо підгукнувся Громовий. — Це не кінець, а нова спіраль розвитку людини. Через глибину людської індивідуальності — до загальнопланетного розуму. Ант Лант знав, на що йде. Наш товариш здійснив подвиг — відкрив нову людину, що приходить на зміну гомо сапієнсу. Він зробив фантастично багато, але одного не встиг: придумати назву…
— Гомо аструм! — вигукнув Тібрій, — людина зоряна.
— Правильно, — докінчив Громовий, — людина зоряна. Кінця немає. Все тільки розпочинається…
Василь Головачов
КАЛІЮГА
Кемпер зателефонував о сьомій ранку, коли Аліссон ще спав.
— Слухаю, — буркнув Аліссон, злапавши трубку апарата з другої спроби.
— Привіт, Нормане, — пролунав у трубці далекий голос Кемпера. — Спиш, мабуть, без задніх ніг?
— Хелло, Вірджіне! — озвався Аліссон, широко посміхаючись, сів на ліжку. — Радий тебе чути, старий. Ти, як завжди, дзвониш у непідходящу мить. Звідки ти впав на цей раз?
— Я в Неваді, є тут така райська місцинка — Тонопа, чув? Спека під п’ятдесят, вода на вагу золота. Та не в тім річ. Ти зможеш прилетіти до мене за два дні?
Сон покинув Аліссона остаточно.
— Годі розігрувати. — Норман не витримав і засміявся. — Вистачить із мене минулого разу, коли ти надіслав цілий “кістяк диметродона”.
Кемпер захихотів у відповідь, однак продовжував цілком серйозно:
— “Кістяк” я зробив на славу, навіть ти повірив, професіонал, проте зараз ідеться про інше, та й не в настрої я, чесно кажучи, запрошувати друга за тисячу миль для розиграшу. Ти ж знаєш, я працюю на полігоні, то згори й нагледів дещо цікаве, ба навіть сенсаційне. Коротше кажучи, прилітай, по телефону всього не розкажеш. Перед вилітом подзвони, я зустріну. — Кемпер продиктував шість цифр, і в трубці зацвірінчали горобині гудки відбою.
Аліссон автоматично записав номер телефону, поклав трубку, посидів трохи, потім ліг. Та сон не йшов.
Вірджін Кемпер був льотчиком на службі[3] і другий рік працював у загоні ВПС, що обслуговував ядерний полігон в Неваді: фотометрія, кінозйомка, радіаційний контроль. Йому минав тридцять третій рік, і хлопець він був серйозний, що однак не заважало йому мати добре розвинуте почуття гумору. Випадок, про який згадав Аліссон, трапився торік: Кемпер надіслав Норманові величезний ящик, в якому містилися ніби рештки “кістяка диметродона” — прадавнього спинновітрильного ящера. Аліссон працював у Пенсільванському інституті палеонтології і археології і був фахівцем з крейди, тобто з крейдового періоду мезозойської ери. Посилці він зрадів, але “кістяк” виявився досить майстерною підробкою, яка розкривала талант Кемпера щодо розиграшів. Але одна річ — надіслати “рештки викопного динозавра” поштою й зовсім інша — запрошувати друга-палеонтолога на протилежний кінець материка за тридев’ять земель в гості для демонстрації якоїсь сенсаційної знахідки. Не міг же Вірджін жартувати так непрактично: на один лише квиток від Пітсбурга до Тонопи доведеться витратити три—чотири сотні доларів. Що ж він там побачив у пустелі?
Аліссон заходився снідати, потім зателефонував Руту Макнівену:
— Салют, старий парубче! Добре, що тебе можна застати вдома хоча б у неділю. Мені потрібна відпустка за власний рахунок, приблизно на тиждень, можливо, два.
В трубці пролунав смішок завідуючого лабораторією:
— А місце на Арлінгтонському кладовищі тобі не потрібне? Можу поступитися своїм. — Макнівен жартував часто, проте не завжди вдало. — Ти що, вирішив одружитися вдруге?
— Щось подібне. Ще мені потрібний дозиметр, лічильник Гейгера і аптечка.
Тон Макнівена змінився:
— А як я поясню це директору? Якщо ти зібрався в експедицію, то дій офіційним шляхом.
— Офіційним не можу, мені необхідно відвідати приятеля, терміново. Вигадай щось, завтра о десятій я маю бути в аеропорту. Дякую, Руте!
Не даючи Макнівену оговтатися, Аліссон натиснув важіль і почав обдзвонювати відповідні служби по бронюванню місць на літак і доставці квитків додому. Потім розшукав карту штату і заглибився у вивчення географії околиць Тонопи. Коли він уже брався за справу, то готувався до неї грунтовно, з ретельністю досвідченої, битої не раз людини, загартованої життєвими знегодами.
Він був старший за Кемпера на три роки, однак схильність до риску, порою навіть з відтінком авантюризму, прозирала в його рисах так чітко, що в свої тридцять п’ять Аліссон мав вигляд студента, а не доктора палеонтології і археології з восьмирічним стажем. “Хлопчачий” вигляд уже не раз чинив з Норманом недобрі жарти, в тому числі і в шлюбі, коли на третьому році подружнього життя дружина раптом намірилася попихати ним, взяти “під каблук”, за виразом Кемпера, що й призвело до розриву. Проте Аліссон не втратив нічого з того, що цінував: незалежність, самостійність, потяг до пригод і хлопчачу посмішку.
Вранці у понеділок Аліссон спакував у саквояж дозиметри, щупи, пінцети, молоток, ніж, набір пакетів і о десятій вилетів на “Боїнгу-747” компанії “Ейр Пенсільванія” до Лас-Вегаса, звідки літак місцевої лінії за дві години без пригод приставив його в Тонопу.
Кемпер чекав на нього біля трапа, засмаглий, худий, усміхнений сліпучою посмішкою кіноактора. Хвиля вигорілого до жовтизни волосся падала на його жилаву шию, приховуючи давні шрами. Вдягнений Вірджін був у льотний комбінезон, що сидів на ньому, мов улитий.
Вони обійнялися.
— За нормою належало б відвезти тебе спочатку до готелю, — сказав Кемпер, забираючи саквояж Аліссона і показуючи рукою на джип, який стояв поблизу. — Сідай, це наша. Але в мене змінилися обставини. Зараз ми повечеряємо, ти розкажеш про себе і — гайда.
— Тобто як гайда? — Ошелешений Аліссон покірно дав посадовити себе в машину. Кемпер сів поруч, і джип швидко побіг бетонним полем до лівого крила аеропорту — довгого барака з гофрованої бляхи.
— У нас із тобою лише два дні плюс сьогоднішній вечір на всю розвідку. На середу намічається чергове випробування… е-е… однієї штучки…
— Не мнися, що ви там зриваєте?
Кемпер засміявся, зупиняючи машину так, що Аліссон ледве не проломив головою вітрове скло.
— Всього півсотні кілотонн під назвою “Тайгершарк”, і що головне, зовсім недалеко від того місця, куди я тебе везу на екскурсію, миль за двадцять. Тому-то нам і слід поспішити.
Вони спустилися в напівпідвал і повечеряли в їдальні для льотного складу аеропорту, розповідаючи один одному останні новини.