Прозріння не прийшло навіть тоді, коли ні лазерні гармати, ні електромагнітні снаряди з високою швидкістю польоту — до двадцяти кілометрів на секунду, ні отрутохімікати та найстрашніші з тваринних і рослинних отрут ніяк не вплинули на чужих звірів. Суперзаври роздушили ще дві шахти з підготовленими до вибуху пристроями, і полігон спорожнів. Рестелл, не чекаючи команди згори, віддав наказ евакуювати решту установок. Проте на межі штатів Невади і Юти було розташовано секретний завод по переробці уранової руди, і суперзаври повернули туди.
Америка перестала реготати і затамувала подих. Рестелл одержав офіційний дозвіл президента застосувати для знищення чудовиськ атомну бомбу.
І лише одна людина з усіх причетних до цієї справи здогадалася, до чого може призвести ядерний вибух. Цією людиною був Норман Аліс-сон.
Він знайшов Кемпера біля одного з вертольотів серед льотчиків, які обмінювалися враженнями від останніх рейдів на північний схід Невади. Це був передовий загін спостерігачів, який ішов за суперзаврами на мінімально можливій відстані. У компанії панував дух бравади, невибагливого гумору і поблажливого терпіння: кожний ждав своєї черги розповідати, відповідаючи сміхом на незграбні дотепи інших. Аліссон послухав хвилину і висмикнув Вірджіна з натовпу.
— Віре, привіт, слід перешкодити ядерній атаці на суперзаврів.
В очах Кемпера згасли іскринки сміху. Він покрутив пальцем біля скроні.
— Ти що, привіт, зовсім з’їхав з глузду там, біля рідного кістяка? До речі, як ти тут опинився?
— З поштою, — відмахнувся Аліссон, не ображаючись на “з’їхав з глузду”. — Якщо не зупинити бомбардування, станеться… точніше, може статися щось страшне!
Кемпер уважно оглянув обличчя друга, похитав головою:
— Це неможливо.
— Але це необхідно зробити, поки ще є час не допустити жахливої помилки.
Кемпер машинально відзначив час і рішуче махнув рукою на штабель ящиків:
— Сідай і розповідай.
— Все досить просто. Ти ще пам’ятаєш, якими народилися пансперміти?
— Звичайно, футів по двадцять…
— Річ не в розмірах, вони рухались не так, як зараз, а значно повільніше і плавніше. А коли зжерли начинку рентгенівського інтроскопа — радіоактивний церій, одразу стали активніші, повеселішали, пам’ятаєш?
Кемпер невпевнено почухав потилицю.
— Та начебто…
— Це факт. Щоразу, коли вони знаходили осередки радіації в “нульових точках” або в шахтах, підготовлених до випробувань, швидкість їхнього життя збільшувалась, я перевірив. Тобто за межами зон з підвищеною радіацією вони “мерзнуть”, холонуть. Розумієш? І чим більша потужність випромінювання, тим вищі темпи їхнього росту, активність, швидкість процесів обміну, реакція, сила. В поєднанні з практичною невразливістю… уяви, що буде, коли вибухне бомба: вони нарешті наситяться енергією і…
Льотчик гмукнув, скоса поглядаючи на схвильованого Аліссона, накреслив носком черевика жіночий профіль і витер.
— Логічно. Хоч я й не вірю, що суперзаври витримають ядерний вибух. А й велика ж потенція у природи! — захоплено вигукнув він. — Моєї фантазії ніколи б не вистачило намалювати таких монстрів! Живі атомні поглиначі! їх слід залишити в живих хоча б для того, щоб вони очищали землю від радіації. Економічний ефект буде колосальний! Невже космос можуть населяти ще більш жахливі форми життя?
— Мені здається, тільки ми з тобою і здатні дивуватися, — похмуро промовив Аліссон. — Навіть у середовищі вчених цікавих романтиків — один—два на сотню, все більше прагматиків, меркантильних ділків та обачливих препараторів. Не лови гав, думай, що робити.
Кемпер знов почухав у потилиці і перетворився в діловиту і розважливу людину.
— Потрібний діяч державного масштабу, який може переконати великих цабе з Пентагону відмінити атаку. Рестелл не годиться, він затиснутий рамками статуту, і кругозір його вузький, до того ж він не стане нас слухати. Адмірал Кіллер? Не знаю, мені він не сподобався: така собі пихата жердина з благородною сивиною, та й прізвище в нього страшенно переконливе… Можливо, Джайлс?
— Хто це?
— Сенатор, голова комісії в справах озброєнь. Схожий на борця-професіонала, але не дурень, судячи з відгуків. Спробуємо до нього.
Кемпер підхопився і, не озираючись, пішов до фургона з радіостанцією. Аліссон, давно звиклий до манери Вірджіна ставити задачу і тут-таки її розв’язувати, поспішив слідом.
Льотчик затримався в фургоні на дві хвилини.
— Все гаразд, я з’ясував: Джайлс і весь його почет перебувають зараз у Коннорс-Пік, вивчають сліди наших любих динозавриків. Шкода, що заступник міністра оборони вже майнув, а то можна було б звернутися до нього.
Не даючи Аліссону оговтатися, Кемпер енергійно рушив до вертольота, гукнувши на ходу в натовп пілотів, що розважалися:
— Бобе, я за викликом Рестелла, буду за годину—півтори, попередь майора, коли повернеться.
За кілька хвилин вони були в повітрі. Потужний двогвинтовий “Ірокез” поніс їх над похмурим зморшкуватим тілом пустелі на південний захід, до гірського пасма Коннорс-Пік. Через весь кам’яний щит, то зникаючи в нагромадженнях скель, то з’являючись на рівній поверхні, тягнулися поряд чотири характерні борозни — сліди драконів, які проповзли тут.
Всі сорок хвилин польоту мовчали. Тільки саджаючи вертоліт біля шеренги таких самих машин — з одного боку і стада бронетранспортерів — з іншого, Кемпер запитав:
— Ти певен у своїх розрахунках?
Аліссон витримав його погляд.
— Це не розрахунки, це логіка і прогноз. Але я певний, що не помилився у викладках.
Однак пробитися до Джайлса виявилося непросто.
Був час ленчу, офіційні представники влади зібралися в легкому алюмінієвому будиночку з кондиціонуванням і душем, який монтувався за годину і охоронявся майже як будинок Пентагону. Далі колони багатоствольних реактивних установок Кемпера не пустили. Оманливо лінивий десантник у чорному заступив йому шлях.
— Куди поспішаєте, хлопці?
— У нас справа до сенатора.
— А чому не до президента? Сенатор на вас чекає? До речі, який саме? У нас тут їх цілий взвод.
— Джайлс.
— От тепер ясно, ви його родичі.
— Не родичі, — почав утрачати терпіння Кемпер, — але справа до нього досить нагальна і важлива. Можу я пройти? Зброї не ношу, можете обшукати.
— Не поспішай, квапливцю, я, ти гадаєш, ношу зброю? — Охоронець розважався, йому було нудно. — Гей, а ти куди, приятелю? — окликнув він Аліссона, який наблизився до однієї з броньованих машин і визирнув із-за неї, роздивляючись недалекі горби піску та купи каміння, за якими ховався розвалений суперзаврами вхід у шахту.
— Не напружуйся так, огузкуватий, — не обертаючись, сказав Аліссон, — штани репнуть.
Капрал у чорній формі сухопутних сил швидкого розгортання свиснув двічі, з фургона, що був недалеко, вистрибнули двоє десантників і рушили до них, поправляючи автомати “узі”, які здавалися в їхніх руках іграшковими.
— Біжи до будиночка, — гукнув Кемпер, — я їх затримаю, ці бовдури не наважаться стріляти.
Аліссон рвонув навпростець, десантники, забарившись на мить, важко потрюхали за ним, але Кемпер, вихопивши у капрала автомат і заїхавши ним йому ж по пиці, дав чергу вгору.
— Лягай! Перестріляю, як скажених псів!
Десантники з ходу слухняно гепнулися на животи.
Аліссон добіг до алюмінієвого бунгало і квапливо став щось пояснювати офіцерові у формі військово-повітряних сил, який визирнув на шум. З обох боків до посту бігли охоронці, готуючись до бою. Завила сирена.
Обличчя капрала налилося кров’ю, очі стали шаленими. Він відкрив рота, проте сказати нічого не встиг. Офіцер у блакитному гукнув йому від будиночка:
— Все гаразд, капрале, пропустіть їх.