— Тримай, — сказав із посмішкою Кемпер і тицьнув автомат охоронцеві, який держався за щоку. — Даруй, коли перестарався. Але тому хлопцю є що сказати сенаторові.
Охоронець сплюнув, помасажував кисть руки і неохоче відступив убік.
— Ти ще не раз згадаєш нашу зустріч, сучий сину! Це тобі кажу я, Бенджамін Фрімен. Запам’ятаєш?
Кемпер знизав плечима і обійшов капрала, мов стовп.
Спочатку Аліссона вислухав черговий офіцер охорони, який без роздумів викликав флаг-секретаря генерала Рестелла. Флаг-секретар розмірковував сам із собою хвилин п’ять, потім усе ж подзвонив комусь, стисло розповів, у чому річ, перекрутивши зміст ідеї Нормана, і залишився в кімнаті. За мить до приміщення ввійшов заступник Рестелла з технічного забезпечення, сухорлявий полковник з йоржиком сивого волосся і шрамом через усе чоло.
— Що сталося, Жорж? Я нічого не зрозумів. Хто ці люди?
— Пілот Вірджін Кемпер, перша бригада авіаконтролю. — Кемпер клацнув підборами. — А це Норман Аліссон, палеонтолог.
— Пам’ятаю. — Полковник постійно мружився, здавалося, його дратує надто яскраве світло. — Ви першими наштовхнулися на цих симпатичних звірюк. Чого ви хочете?
Аліссон знову повторив свої доводи, намагаючись бути лаконічним. На його подив заступник Рестелла по технічному забезпеченню був куди кмітливіший флаг-секретаря. Він потер лоба так, що шрам став ліловим, і вийшов. Ті, хто залишився в кімнаті, перезирнулися, але вголос свої враження висловлювати не стали. Полковник повернувся за кілька хвилин.
— Ходімо. Вкладетесь у дві хвилини?
— Спробую.
Пройшли короткий коридор і повернули в крайні двері, які розчинив озброєний до зубів десантник.
Щось на зразок вітальні з дуже простим інтер’єром: голі стіни з гофрованого пластика, жалюзі на вікнах, дев’ять чи десять розкладних стільців, два низьких столика з напоями і шейкером з колотим льодом. На стільцях генерали і сенатори, одні з найшанованіших чи найбагатших людей країни. На Аліссона дивилися десять пар очей, різних за кольором, думкою та характером, але в цю мить з однаковим виразом зацікавленості.
— Говоріть, — кивнув сенатор Джайлс, старший у цій різнокаліберній за віком і досвідом компанії. Він і справді скидався на борця чи боксера-професіонала. Його руки були завбільшки із стегно нормальної людини, а веснянкуваті кулаки викликали в пам’яті образ копра, який забиває палі.
Зборовши хвилювання, Аліссон учетверте переказав свою ідею. Під кінець промови він помітив серед присутніх відомого фізика, лауреата Лоуренсівської премії, доктора Хойла, і збився, сяк-так завершивши виступ.
— І це все? — промовив у тиші, що запанувала у вітальні, адмірал Кіллер, настовбурчивши кошлаті сиві брови. — І я маю вислухувати подібні дурниці? Хто їх сюди пустив? Ви, Гретцкі? Не могли вирішити на своєму рівні?
— Заждіть, Долфе, — м’яко втрутився Джайлс. — Мені здається, в словах цього молодика є раціональне зерно. Ваша думка, докторе Хойл?
Аліссон вловив погляд Кемпера; той підморгнув — не бійся, мовляв.
— Я теж думав над цим, — признався раптом Хойл, коротун із пом’ятим буденним обличчям, але розумними і живими очима. — Правду кажучи, я не вірю, що пансперміти витримають ядерний вибух. Хоч якою б була їхня здатність поглинати й акумулювати випромінювання, радіацію такої щільності і в такому широкому діапазоні їм не перетравити, “захлинуться”. З іншого боку, нам про них майже нічого не відомо, тому правомочна будь-яка гіпотеза. Та й шкода втрачати такі об’єкти для дослідження. Суперасенізатори, які стопроцентно утилізують найстрашніші з відходів людської діяльності — радіоактивні шлаки, потрібні людству не менше, ніж ядерна зброя. А що ви пропонуєте конкретно, докторе Аліссон?
— Давайте поміркуємо, — хрипко сказав Норман, відкашлявся; всі ждали, поки він промокне губи хустинкою, навіть Кіллер, що сидів з презирливо-скептичним виглядом. — З великим процентом ймовірності, будемо казати так, суперзаври звикли жити в радіоактивному середовищі з дуже великою інтенсивністю випромінювання. Судячи з тих даних, котрі ми маємо в своєму розпорядженні після вивчення решток їхніх спор та кістяка дорослого ящера, вони почуваються чудово навіть при випромінюванні тисяча рентгенів на годину. Чим менша інтенсивність, тим їм “холодніше”, тим повільніше відбуваються процеси обміну і швидше зменшуються запаси енергії.
— Логічно, — кивнув Хойл, як це зробив і Кемпер півтори години тому. — Ви пропонуєте створити навколо них зону без випромінювання? Як це зробити практично? Але, припустимо, ми створимо таку зону, заекрануємо, як ви примусите їх перебувати в ній? До того, як у них вичерпаються життєві запаси?
У приміщенні запанувало мовчання, яке порушив Кіллер:
— Я ж казав — усі ці фантазії не варті й ламаного шеляга. Бомбу скидати необхідно, час закінчувати з цими цивільними умонастроями. Гретцкі, проведи гостей.
— Не поспішай, Долфе, — знову сказав сенатор Джайлс своїм незвичайно м’яким, що геть не пасував до його вигляду, голосом. — Докторе Хойл, ви й справді вважаєте ідею цього хлопця вартою уваги?
— Він такий самий вчений, як і я, і відповідає за свої слова, тільки він молодший і тому сміливіший. Слід залучити до проблеми зупинки панспермітів усіх крупних фізиків, спільно ми розв’язали б її у прийнятні терміни.
— Ви ще росіян запропонуйте залучити, — уїдливо мовив Кіллер. — Вони із задоволенням розрахують масу надгробка над вашою могилою.
— Не верзіть дурниць, адмірале, — спокійно відрізав Хойл. — Ви не знаєте росіян. Це гарні спеціалісти і непогані…
— Нема коли залучати, — похмуро перервав його Рестелл, крутячи в пальцях порожню склянку. — За сім-вісім днів ці гади доберуться до об’єкта “Ер-зет” і тоді взагалі буде запізно щось робити. Евакуювати завод, його устаткування ми встигнемо, але перевезти десятки тисяч тонн руди — утопія!
— І все ж вихід є, — тихо сказав Аліссон.
Члени комісії припинили перемовлятись один з одним.
— Та кажіть же, — нетерпляче сказав Джайлс. — Ми слухаємо.
— Охолодження… — Голос сів, і Норман змушений був повторити. — Слід спробувати охолодження…
Хойл перший здогадався, про що йдеться.
— Ай справді вірно! — сказав він, розчервонівшись. — Глибоке охолодження! — Повернувся до Джайлса. — Давайте-но спробуємо заморозити їх, знизити температуру повітря навколо них хоча б до точки замерзання азоту. Гадаю, браку засобів для подібних експериментів наші браві вояки, оплот миру і процвітання, не відчувають.
Заключні слова доктор вимовив з іронією, через що Аліссон перейнявся до нього симпатією. Хойл був одним з учених, які досить гостро виступали проти виведення зброї в космос, проти ядерних випробувань, і яким чином він опинився в одній упряжці із запеклими прибічниками “Стратегічної оборонної ініціативи”, було незрозуміло.
Рестелл і Кіллер перезирнулися.
— По-моєму, лабораторія Вінса в Льяно займається генераторами холоду, — пробурмотів спеціальний помічник президента. — Слід терміново зателефонувати йому, з’ясувати…
— Зовсім недавно вони випробували свої “коулджстоїдж” в горах, — сказав Джайлс. — Я читав звіт. За три хвилини один генератор перетворив у кригу ділянку гірської річки завдовжки в триста ярдів. Дякую за чудову думку, докторе Аліссон! Сподіваюсь, що не забуду про це. Де ви зараз мешкаєте?
— Або в таборі біля кістяка, або…
— У мене в бригаді, — закінчив Кемпер.
— Проведіть їх, Гретцкі, і простежте, щоб їм нічого не бракувало.
— І на тім спасибі, — зітхнув Кемпер, коли вони дісталися вертольота під охороною неговіркого полковника. — А ти молодець, докторе Норман, шкварив, мов по нотах. Джайлс даремно хвалити не стане, та й слова свого дотримує, будь спок. Ти чого смурний? — здивувався раптом льотчик.
— Та шкода мені їх! — досадливо сказав Аліссон.
— Кого?
— Малюків! Вони ж не винні, що народилися тут, у Неваді. До того ж ми самі спровокували їхнє народження.