— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.
— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…
— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.
— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої “теорії з майбутнього” тут не треба.
І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.
— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?
— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?
— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..
І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!
III. Сигнал біди
— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.
Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.
— Інспекція, — говорить Риндичевич. — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.
— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.
— Саме так! — зітхає шеф.
— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери. З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже та м тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.
— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…
— Та хоч би й кому. Має право.
Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:
— Який жах!..
Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.
— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…
— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?
— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.
— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…
— Знову ти своє “добре”, — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!
— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!
— Ага… Отже, берешся?
— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою?
— Атож.
Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на “ти”; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.
— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!
— Зроблю.
— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…
(“БК-22, он воно що! Ой-ой….” Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)
— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто знає, на ці кілька годин усунути від роботи, ізолювати. Я повідомлю по рації з місця, коли їх поприсипляти.
— Ох! Це ж доведеться закрити аеропорт.
— Значить, треба закрити. Тільки спершу нехай пришлють сюди два вертольоти: вантажний і пасажирський.
— Ясно. Хто тобі потрібен на місці?
— Представники КБ і заводу, група оперативного розслідування. Але чим менше людей, тим краще. Скажімо, так: по два представники і група з трьох—чотирьох щонайтолковіших.
— Уже повідомлено. Будуть через півтори години. Бекасов, може бути, через дві, він у Криму. Але… про такий випадок належиться ще й санітарна команда: витягувати й розпізнавати трупи, таке інше…
— Ні! Жодних подібних команд, доки ми там. Попередь усіх про беззастережне підлягання мені.
— Звичайно. Тепер слухай: один представник бекасівського КБ, хоча й неофіційний, прибуде до тебе зараз на вертольоті. Це Петро Денисович Лемех, колишній льотчик-випробовувач, зараз списаний на землю. Облітував “БК-22”, літав і на серійних.
— Відмінно, дякую.
— І ще. Надійшла перша інформація про БК-22. Була аналогічна катастрофа з його вантажним варіантом — рік з місяцями тому, на півдні Сибіру. Там при набиранні висоти зірвався, навантажений. Про причину не дізнались, але це вже натяк, що вона одна і може бути знайдена. Так що налагоджуйтесь на це.
— А на що ж іще нам налагоджуватись! — посміхнувся Багрій. — На реквієм? З цим устиг-неться.
— Хто летить?
— Я і Возницин. Риндичевич займеться Інститутом нейрології.
На тому кінці провода помовчали. Я ждав із завмерлим серцем, що відповість Гліб О.; на Славка він покладається, звичайно, більше, аніж на мене.
— Дивись, тобі видніше. (“Уфф!..”) Ну, все? Напутніх слів говорити не треба? Я весь час тут.
— Не треба. Надалі зв’язок — по рації.
Багрій-Багрєєв кладе трубку, обертається до нас:
— Усі чули? Так ось. То нічого, то як вітром навіяло. Святославе Івановичу, ваш план приймаю, хоч і не в захопленні від нього. Мусимо поспішати. Закид короткий, упораєтесь самі. Постарайтесь там… — він рухом пальців виразив те, в чому Риндя мусив постаратися, — бути тоншим, обачливішим. Зачіпку на минулий день маєте? (“Зачіпка” — це точка фінішу в закиді: приємна подія, що запам’яталась, до якої вабить повернутися, пережити ще раз.)
— Маю.
— Яку, коли не таємниця?
— А пиво вчора в забігайлівці біля будинку пив — свіже, прохолодне. І мужик один таранькою поділився, півляща відламав, уявляєте?
Артура Вікторовича навіть пересмикує. Риндичевич дивиться на нього в упор і з прихованою лукавинкою: ось, мовляв, який я є — з тим і беріть.
— Ехе-хе!.. — зітхає, піднімаючись з-за столу, шеф. — Задерикуватий ми, Зустрічники, народ. Що ж, наші вади — продовження наших чеснот. Гаразд, з вами все. А ти, друже мій Олександре Романовичу (це я — і друг, і Романович), налаштовуй себе на далекий закид. Може, на рік, а то й далі.