— Артурич, — кажу я (мій голос також вібрує), — так все знати, розуміти… і ви ще заперечуєте, що ви з майбутнього!
— Знову за своє?! — гримить він. Зупиняється, дивиться на мене. — Втім, стривай-но… здається, ти не на жарт?
— Ну!
— Що ж, треба порозумітися до кінця… Ти там, я тут — ми одне ціле, поміж нами не повинно залишатись чогось недомовленого. Нехай так! — він дістає із внутрішньої кишені піджака пакунок з темного паперу, з нього дві фотографії, простягує мені: — Була б жива, не показав, а так можна. Впізнаєш?
Я дивлюсь верхню. Ще б пак, з моєю пам’яттю, не впізнати — це та, що згоріла в кисневій камері. Знімок у справі, яку я гортав уранці, гірше цього, але й тоді я подумав: ох, яка жінка загинула! На другій фотографії вона ж на повний зріст — біля річки, на тлі її полисків і темних дерев на тому березі, нагнутих вітром верболозів на цьому, — з щасливим обличчям і піднятими вгору руками; вітер відносить її волосся. Я перевертаю знімок другим боком, там напис: “Я хотіла б лишитись для тебе такою завжди”.
— Отож, — говорить Багрій, забираючи фотографії, — такою вона й лишилась для мене… на знімку. А я був би не проти, якби вона, Женька, псувала собі фігуру, повніла, народжуючи мені дітей, вигодовуючи їх… зовсім не проти! Кому була потрібна її смерть — смерть через те, що не поставили безконтактне реле?.. Ось оце, — він дивиться на мене, — а не знання з майбутнього, якого ще нема, пробудили мене, пробудили гнів проти всесилля часу, проти бога Кроноса, який поїдає своїх дітей, проти безглуздої ницості випадку, нікчемності помилок, тупості, незнання… усієї тієї твані, що в’яже тебе за ноги. Горе й гнів — вони спонукали мене до пошуків, допомогли вибудувати теорію, поставити перші досліди, знайти й навчити вас. Мета жадає гніву, пам’ятай про це. Хай і тебе в закиді веде гнів проти того, що трапилося тут, він допоможе тобі уникнути небезпеки. Люди — розумні істоти, і вони не повинні гинути безглуздо, випадково, а тим паче від породжень розуму свого і праці. Він помовчав, ховаючи фотографії.
— Тепер тобі неважко зрозуміти й те, чому я не ходжу в серйозні закиди й у цей посилаю тебе… хоча, здавалося б, кому, як не керівникові! Саме тому, що я не з майбутнього, настільки не з майбутнього, дорогий Олесю, що слабший від тебе. Ось, — він торкнув місце, куди сховав фотографії, — “зачіпка” — домінанта, яка по силі притягання для мене переважає всі інші. Донині не можу змиритись, що її нема. І в закиді, у тому особливому стані, проти небезпек якого я тебе застерігав, не втримаюсь, полину через усі роки туди, де вона живе… бо ж заради цього все й починав! А там, чого доброго, і не пущу на той дослід в кисневу камеру, — або хоч доможусь, щоб замінили реле. А це… сам розумієш, які серйозні непередбачувані зміни реальності можуть відбутися. Так ось, я сказав тобі все. А майбутнього, Олесю, ще немає, не мороч собі голову. Майбутнє належить зробити — усім людям, і нам, і тобі зараз.
Мені соромно перед Артуром Вікторовичем й трохи шкода того ореолу, який оточував його в моїх уявленнях. Та я зразу розумію, що й ореол сьогоднішньої людини, який навіть горе своє зумів обернути у творчу силу, осягнув нове і став на прю з його допомогою проти бід людських затято і вміло, — нічим не гірше. Так, і все-таки він трохи з майбутнього, наш Багрій-Багрєєв; де ви зараз знайдете начальника, який говорив би підлеглому, що той сильніший його і впорається зі справою краще?
— Все, час! — шеф поглядає на годинника. — Точку фінішу намітив?
— Так. Тут же о 15–00.
— Хочеш переконатися? Не заперечую. Що-небудь треба на той час?
— Риндичевича. З пивом і таранькою.
— Побажання передам, пришлю… якщо він упорається. Повинен… — Зараз Багрій без гумору приймає мої побажання. — Все. Ступай у камеру!
У камері моїй нічого особливого нема. Жодних датчиків не треба приєднувати до себе, ні на які прилади дивитись, — тільки на стіни-екрани та на стелю: по ньому уже пливуть такі, як і знадвору, хмари, лише в зворотний бік. Не приладам доведеться йти вгору по річці моєї пам’яті — мені самому.
Є пультик на рівні грудей (ні крісла, ні стільця в камері також нема, я стою, — стиль Багрія!) — ряд клавіш, два ряди рукояток: регулювати потік зворотної інформації, який зараз рине на мене, — темп, яскравість, гучність…
І ось ринуло. Пішли по стінах зняті мною кадри: п’ятками і спинами вперед наближаються, піднімаються по схилу пошуковики з устаткуванням. У Івана. Володимировича Бекасова приголомшений вираз обличчя змінюється спокійним; він також задкує із смішними поворотиками вправо-вліво, віддаляється — і ми більше не знайомі. Далі уже не моє: тугий гітарний рокіт моторів літака, що набирає висоту. Небо-екран над головою очищається прискорено від зворотного бігу хмар — і зворотна мова, молодий чоловічий голос:
— Віртем ічясит івд уртемитьла оп. Аводуч тсімидив. (“Видимість чудова. По альтиметру дві тисячі метрів”.)
Останнє повідомлення бортрадиста — перше для мене. Він летить, набирає висоту, літак БК-22, що виконує рейс 312. Деякі пасажири вже відстібнули ремні (а я так і не застібаюсь при злітанні, лиш при посадці), досмоктують злітні льодяники, починають знайомитись, спілкуватись… А в правому передньому гвинті надрізи під трьома лопатями стають тріщинами.
— Ачясит атосив… (“Висота тисяча…”.)
— Оньламрон илітелз… (“Злетіли нормально…”).
А ось ще й не злетіли: хвостом уперед котить із басовито завиваючими моторами літак по площині злітної полоси, уповільнює хід, зупиняється (в динаміках: “Юяловзод тілз…” “йивотог утоьлз од…” — “До зльоту готовий”, “Зліт дозволяю”), після паузи стернує хвостом наперед до перону аеровокзалу. Хороша машина, “дивиться” — навіть і хвостом наперед. І байдуже, що це не той БК-22 (роздобув Артурич, напевне, відеозапис репортажу про відкриття рейсу) і не ті пасажири ринули із відчинених овальних дверей на сходи, які щойно від’їздили, — швидко-швидко задкують униз з чемоданами (я поставив рукоятки на “прискорено”)… усе це було там само. Зараз багато що втратило вагу, зворотне прокручування стирає якісні відміни з видимого. Задкуй, зникай світе якостей!
Я відчуваю себе зараз плавцем-пірнальником у потоці часу, у річці своєї пам’яті. В глибінь, в глибінь!.. І ось уже на екранах — у свідомості — зворотні відчуття сьогоднішнього ранку: я голюсь — і з-під фрез електробритви з’являється рудувата щетина на моїх щоках; я курю першу сигарету — і вона нарощується! Іде у відчуттях зворотний рух страви в мені і багато що інше догори дригом… тільки все це — те, та не те, звичайного змісту не має. Я вирвався із світу (дрібного й обмеженого) якостей на простори Єдиного буття — і тепер не істота з півсекундним інтервалом одночасності, а вся стрічка моєї пам’яті до самих її витоків. Дні й події на ній лише зарубки, відмітини: одні глибші, інші ледь помітні — ось і вся різниця.
…Далі було все, про що попередив Артур Вікторович, і багато сильних переживань понад те — все, про що важко розповісти словами, тому що воно глибше і простіше всіх понять. Я уникнув від Сцілли всепоглинаючого екстазу-балдьожу глибинних відкриттів у собі, настирливо й грубо вникаючи в природу його; так би мовити, вивірив алгеброю гармонію за допомогою причмелено-балаганівського питання: а хто ти такий?!
І осягнув, і холодно посміхнувся: радість і горе, всі біди й удачі людські були простенькими диференціалами нескладних рівнянь. Що мені було в них!.. Так мене понесло, щоб ударити об Харибду відчуженості й заперечення всього. Та я вчасно згадав про мету, про гнів, про протиборствуючі вселенські процеси виразності й змішування, у яких ти ніщо без гніву й без волі до боротьби, без прагнення поставити на своє — тріска в розбурханих вирах. І, збагнувши, прилучився до процесу зростання виразності.