Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.
Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.
Тоді “феноменом Цибулька”, за прізвищем старшого техніка, зацікавились науковці й відразу помітили, що то не просто бруд. Оте ЩОСЬ самостійно рухалось, драглисті кульки ділилися, що можна було побачити неозброєним оком. Відразу народилася і прикипіла назва “живий рис”. Систему охолодження заповнили сумішшю Алака, після чого драглисті кульки більше не з’являлися, а “живий рис” перекочував до лабораторії, дивуючи і лякаючи працівників ІПРЕФу. Власне лякатися не було ніяких підстав — безневинні буруб’яшки. Хімічний склад — звичайнісінька вода, тільки молекули утворювали дуже складну й несподівану гратку, яка невідомим чином перетворювала оті “згустки води” на подобу чогось живого. Кульки росли до певних розмірів, приблизно до середнього розміру горошинок, потім розпадалися-ділилися на декілька зовсім крихітних, які продовжували рости. Рухалися вони тільки знизу догори й навпаки, тобто зринали і потопали, але, на перший погляд, то видавалося навіть самостійним активним рухом. Принаймні колба з “живим рисом” була справді живою, все в ній рухалося, вирувало. Врешті, ніби й не було нічого в тому дивного — всі кристали ростуть, хоча вони й неживі. А в конкретному випадку від дії дуже потужного квазирезистивного поля утворилася нова, досі невідома структурна єдність молекул води, яка, до речі, віддавна задавала багато загадок науковцям.
“Звичайнісінька вода. Звичайнісінькі сніжини. Звичайнісінька сльоза. Кришталева намистина. Звичне море, береги. Звичний місяць у тумані. Ти не жди мене, не жди. Мене вода забирає…” — любив наспівувати академік Королевич.
Драглисті кульки “живого рису” плавали у великій колбі, й дуже швидко Владислав полюбив отих водяних мутантів. Він поспішав додому, хоч би де був, і перше, що робив, переступивши поріг, зазирав до своєї кімнати — колба жила, вирувала. І в душі його знову оселявся спокій. Він і сам не міг пояснити, що ж його так прив’язало до “живого рису”. Особливо любив спостерігати, як ділиться велика горошина, як розпадається на безліч крихітних. І тоді Куцорукий щебетав із майже мікроскопічними згустками Часу, мов з малими дітьми, ніби з власними дітьми, котрих у Куцорукого не було і свідомо не планувалося.
— Ах, ви ж мої маленькі, ах, ви ж мої крихітки, ах, веселунчики, меткі розбишаки…
Під час лабораторних досліджень було встановлено, що для існування “живого рису”, точніше для утримування складної молекулярної ґратки необхідне постійне живлення культури будь-яким енергетичним полем корпускулярно-хвильової природи, в тому числі й звичайнісіньким світлом довільного спектру, але якнайяскра-вішим. При зберіганні “живого рису” в екранованій камері та в темряві драглисті кульки зникали назавжди — у колбах та пробірках з’являлася звичайнісінька вода.
На своєму столі Куцорукий встановив дві настільні лампи-рефлектори, які постійно були увімкнені.
— Ах ви ж мої веселунчики, меткі розбишаки…
Незважаючи на цілковиту зовнішню безневинність і сумирність “живого рису”, в лабораторії його побоювались, як і завжди варто остерігатися будь-чого ще невідомого.
Колись на столі Куцорукого красувався великий акваріум, але після того, як ще молодий кіт Альберт примудрився виловити й поїсти усіх рибок, Владислав навіть зрадів, що волохатий Альберт звільнив його від досить обтяжливих, як для вічно заклопотаного науковця, турбот — годувати, збагачувати воду киснем, міняти воду… А от до “живого рису” Куцорукий прикипів душею.
Він міг годинами просиджувати, вдивляючись у драглисті кульки, які то повільно піднімалися на поверхню, то опускалися на дно. І йому ввижалися медузоподібні людські обличчя, безліч людських драглистих плаваючих голів, і вони розмовляли, йому вчувалися їхні голоси:
— Ми вже своє відвоювали… Спасибі ось йому, що хоч так живемо… Не розженешся у цій банці… Але й не загинеш безславно, як чорно-білий Лев…
— Який лев? — одного разу перепитав, мов самого себе, Владислав і голосно розсміявся. — Що це за диво?
— Це наш мертвий Бог. Могутній і повержений Час. Ти його повергнув. Ти став Богом. Спасибі тобі, що ми живемо.
— Ач, підлабузники, — Куцорукий поплескував долонею по гладенькій поверхні колби. — Я справді Бог для вас. Ось вимкну світло, і всі ви розчинитесь — буде звичайнісінька вода, та й годі. Один лише порух руки.
— Помилуй! Пощади! О, всемогутній Боже! Не загуби померлі душі!
— Живіть. Я добрий. І я навіть люблю вас таких. Будьте такими і живіть довго.
“Живий рис” виявився штукою справді небезпечною. Недаремно до нього в лабораторії ставилися з максимальною обережністю. І дізнатися про це судилося саме йому, Владиславу Куцорукому.
Того вечора він пізно повернувся додому, бо затримався в лабораторії. Відразу навідав своїх крихіток, переконався, що “життя буяє”, повечеряв і сів до столу — працювати, завжди працювати на зло всіляким “смердючим академікам, ретроградам і чистоплюям”. Він заглибився в монографію Карла Дісперса про нестабільність квазирезистивних енергетичних структур і уважно читав з олівцем в руках.
Нараз (він не міг збагнути, що саме примусило його це зробити) він підвів погляд і втупився в колбу. Всі до однієї драглисті кульки завмерли, зупинилися кожна на своїй глибині й дрібно-дрібно тремтіли, вібрували. Куцорукий сахнувся. Вкрай обережний й обачний, ще з пелюшок, Владислав і тут не зрадив собі — рвучко відштовхнувся від столу і впав на підлогу. Відчував, як тіло сповиває бридка млость, що переростає у відчай, у страхітливу пустку життєвого розчарування.
“Господи, навіщо я живу? В чому хоч якийсь смисл мого існування? Я — жалюгідна і підла істота, я — бридкий слимак, якого всі цураються й ненавидять, я можу тільки гидити, я весь по вуха у власному бруді. Будь прокляте таке життя!”
Він забився у найдальший куток кімнати й, мимоволі схопивши рукою шкіряний пасок, що лежав на бильці крісла, накинув його собі на шию.
“Будь прокляте, будь прокляте моє життя, моє паскудне життя”.
Але страхітлива хвиля відступала, дуже повільно, але відступала, випускала його зі своїх моторошних обіймів. Він поглянув на колбу, драглисті кульки знову ожили. Куцорукий, безвольно зіщулившись, сидів на підлозі біля шафи й не мав ні сил, ні бажання підводитись.