Кiндрат Омелянович хмикає.
Микола Гнатович. Хи, а як ви думали!
Обоє замислено мовчать, при чому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сiрки i з цiкавiстю на нього дивиться. Входить Цицькiн, сiльський детектив. Пiд час розмови Миколи Гнатовича i Кiндрата Омеляновича вiн з насолодою сцяв у холодку i все чув.
Цицькiн (застьобує штани). Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той i буде кашу наябувать.
Микола Гнатович. Колись нiяких кнопок не було, а люди були здоровi i жили сто двадцять лiт.
Цицькiн (застьобує штани i цинiчно спльовує). Ви утопiст, дiду. От вчора Омищенко спiймав в кущах тьолку. Єблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопцi, катаємо в кущi, я там труси покинула.»
Микола Гнатович. Ранiш люди нiколи не умивалися. I їли сало. А захоче помидора чи диню — то так зiрве, навiть i не миє. I от таки в усiх пики були!
Кiндрат Омелянович (тяжко зiтха). Утопiя…
Цицькiн (застьобує штани). Хуйня, дiду: зараз Б-52 пустять — i до пизди те здоров'я.
Микола Гнатович. Колись нiяких Б-52 не було. А Миронiв Грицько випивав пiввiдра самогону, а потiм пиздив бугая кулаками.
Кiндрат Омелянович. А шо потiм було?
Микола Гнатович. Шо було, шо було?! Пiздєц бугаю, шо було.
Цицькiн (застьобує штани). Я єбу…
Микола Гнатович (заводиться). А Василь, Йосипа шуряк?! П'ятдесят разiв бабу єбав. Один раз десять штук так задєлав, вони показилися всi, а їв тiки сало i картоплю.
Цицькiн (застьобує штани). Я тiй тьолцi теж засунув, щоб не мудохатись.
Микола Гнатович (кричить). З отакенними пиками i сто п'ятдесят рокiв жили!!!
Мимо проїзжає на лiсапєдi пiдарас Вєня, сiльський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажнiку, а педалi крутить руками.
Цицькiн (кричить до Вєнi). Вєня, катай сюда! Подрочиш — дам десять копiйок.
Вєня. Не наєбеш?
Цицькiн. От менi нема чого робить, всяких пiдарасiв наябувать.
Кiндрат Омелянович. Наябувать непедагогiчно. Макарєнко казав: «Якщо не можеш — то так i скажи, а не наябуй.»
Пiдарас Вєня дрочить. Всi дивляться з виглядом страшенної нудьги, без всякої цiкавостi.
Пiдарас Вєня (до Цицькiна). Давай грошi!
Цицькiн. Залупу тобi, а не грошi! На! (Цицькiн дає пiдарасу Вєнi лузгана.)
Пiдарас Вєня плаче.
Микола Гнатович (мрiйливо). От у Панаса Iванова залупа була як макогон, їй-бо не брешу. Вчетверо бiльша нiж у Вєнi. Як бувало дiстане — то ми всi смiємося. А вiн нам: «Чого смiєтесь, дураки?»
Цицькiн (спльовує). Там не бува такого, дiду, казки це дiдуся Панаса.
Пiдарас Вєня. Казали десять копiйок дасте, а не дали. (плаче).
Кiндрат Омелянович. Макарєнко казав: «Нiколи не треба просити. Просьба зайобує людську гiднiсть. Якщо хочеш щось мать — то терпи, може дадуть. А не дадуть — так i не треба.»
Микола Гнатович. Це не дiдуся Панаса казки, а в старину так люди жили. Омелько Пилипiв на хуй дiжу вiшав i повну тiстом набивав. А пика в його отака була, їй-бо не брешу. А Грицько встромляв в сраку дишло i бiг з ним три километри. А дядько Мирон, вже старий був, а за один раз вiдривав у корови вим'я.
Старий белькоче все тихiше i тихiше. Свiтло на сценi поступово згасає. Написи «Карасiн» i «Магазiн» поступово згасають. Не видно нiчого крiм трьох цигаркових свiтлячкiв.