МОЛОДИК: А чому не сьогодні?
БРАТ: Чому, питаєш, не сьогодні? Ну, давай сьогодні ввечері.
МОЛОДИК: А чому не зараз?
БРАТ: Не парся. (Чути відгомін кроків дівчиська.) Гаразд, зараз. (Брат тікає і ховається в якомусь номері.)
Входить дівчисько.
ДІВЧИСЬКО: А де мій брат?
МОЛОДИК: Він доручив мені подбати про тебе.
ДІВЧИСЬКО: Я хочу знати, де мій брат.
МОЛОДИК: Ходімо, іди зі мною.
ДІВЧИСЬКО: Ні, я хочу знати, де мій брат?
ХАЗЯЙКА: Ану слухайся, товста гидота. Братових наказів не обговорюють.
Дівчисько і сутенер виходять. З номеру з'являється брат і сідає напроти хазяйки.
БРАТ: Не я цього захотів, хазяйко, присягаюся. То вона вперто наполягала, вона забажала прийти до цієї дільниці і взятися тут до роботи. Вона розпочала пошуки не знаю вже там кого і хоче його розшукати. Вона сподівається знайти його тут. Я… я не хотів цього. Я пильнував її так, як жоден старший брат ніколи не пильнував своєї сестри. Мого пташенятка, мого серденька. Я її любив так, як не любив нікого. Я тут безсилий. Безголов'я впало на нас. То її бажання, а я тільки поступився. Як я міг не поступитися перед своєю малою сестричкою. Треба ж лиху було обрати саме нас, треба ж йому було на нас отак звалитися. (Плаче.)
ХАЗЯЙКА: Ну й сміття ти!
XII. Дворик
На залізничній станції.
ЗУККО: Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко.
ДАМА: Навіщо ви все товчете це ім'я?
ЗУККО: Боюся забути його.
ДАМА: Свого імені не забувають. Це останнє, що можна забути.
ЗУККО: Ні, ні, я його забуваю. Я бачу його написаним у моєму мозкові, напис робиться дедалі нерозбірливим, дедалі тьмянішим, ніби його стирають; аби зуміти прочитати його, треба вдивлятися чимраз пильніше. І в мене страх виявитися безіменним.
ДАМА: Я не забуду його. Я буду вашою пам’яттю.
ЗУККО (по паузі): Люблю жінок, жінок дуже люблю.
ДАМА: Любов ніколи не буває надто сильна.
ЗУККО: Я їх люблю, люблю їх усіх. Жінок на всіх не вистачає.
ДАМА: Отже ви любите й мене.
ЗУККО: Звичайно, адже ви жінка.
ДАМА: Чому ви привели мене сюди з собою?
ЗУККО: Щоб сісти на потяг.
ДАМА: А порше? Чому ви не їдете на порше?
ЗУККО: Не хочу, щоб мене засікли. У потязі ніхто нікого не бачить.
ДАМА: Я можу поїхати з вами?
ЗУККО: Ні.
ДАМА: Чому ні? Не бачу, що могло б перешкодити мені поїхати з вами. Ви мені сподобалися з першого погляду. Я поїду з вами. А втім, вам вирішувати. Навіть можете вбити мене або кинути на лоні природи.
ЗУККО: Мені доведеться взяти у вас грошей на квиток. Я без копійки. Мати збиралася дати мені грошей, але так і забула.
ДАМА: Матері завше забувають дати грошей. Куди ви збираєтеся?
ЗУККО: До Венеції.
ДАМА: Венеції? Дивацький намір.
ЗУККО: Ви знаєте Венецію?
ДАМА: Авжеж. Венецію всі знають.
ЗУККО: Я там народився.
ДАМА: Браво. Досі мені уявлялося так: у Венеції ніхто не народжується, зате всі там умирають. А немовлята народжуються всі в пилюці та павутинні. У будь-якому разі, Франція добре вас почистила. Я не бачу слідів пилу. Франція — чудовий мийний засіб. Браво.
ЗУККО: Мені треба їхати, неодмінно, треба їхати. Я не хочу пійматися. Не хочу попасти за ґрати. Я підгинаю хвіст серед усього цього люду.
ДАМА: Підгинаєте хвіст? Будьте ж чоловіком. Ви озброєний: досить витягнути зброю з кишені, як всі кинуться хто-куди.
ЗУККО: Я чоловік, який підгинає хвіст.
ДАМА: А я хвоста не підгинаю. Ви ж своїми очима бачили, що я не підгинаю хвоста і ніколи хвоста не підгинала.
ЗУККО: Тому ви й не чоловік.
ДАМА: Непроста ви людина, ой непроста.
ЗУККО: Як мене злапають, то запроторять. Як мене запроторять, я з розуму зійду. А втім, я уже й так приречений. Повсюди лягаві, повсюди люди. Мене вже запроторили у гущу цих людців. Не дивіться на них, не дивіться ні на кого. ДАМА: Хіба ви помітили за мною намір виказати вас? Дурненький. Я могла б це зробити давно. Але ці телепні мені огидні. Зате ви, ви мені подобаєтеся.
ЗУККО: Погляньте на всіх цих шаленців. Погляньте, які вони злюки. Це — вбивці. Зроду не бачив скількох убивць водночас. Від найменшого сигналу в їхніх головах, вони кидаються вбивати одне одного. От я й питаю себе, чому цей сигнал не клацає тут, тепер, у їхніх головах. Вони ж усі готові вбивати. Вони, як пацюки у лабораторних клітках. Вони прагнуть убивати, це видно з їхніх облич, видно з їхньої ходи. Я бачу; як стискаються в їхніх кишенях кулаки. Убивцю я розпізнаю з першого ж погляду — одяг у них змочений кров'ю. Вони тут скрізь — треба сидіти спокійно, не ворушитися; не дивитися їм в очі. Не треба, щоб вони бачили нас; треба бути прозорим. Як вони помітять, що на них дивляться, як вони почнуть на нас дивитися і побачать нас — сигнал клацне у їхній голові і вони уб'ють, уб'ють. І тільки-но один із них це почне, усі враз кинуться вбивати всіх. Усі тільки й чекають цього сигналу.