ЗУККО: Відчиняй!
МАТІР: Дзуськи!
ЗУККО: Ось я у двері садону і вони, сама знаєш, впадуть, тож не дурій!
МАТІР: Гати, висаджуй, пришелепуватий недоумку, двері — всіх сусідів сколошкаєш. У буцегарні тобі було б безпечніше, а тут попадешся їм на очі — вони тебе лінчують: батьковбивцям завжди знаходилася кара. Навколишні собаки, і ті на тебе зуби шкірять.
Зукко гупає кулаками у двері.
МАТІР: Як же це ти втік? Що це тюрми стали?
ЗУККО: Я за грати як і попадаю, то лише на кілька годин. Не більше. Нумо, відчиняй: якомусь п’яничці, і тому б терпець урвався. Відчиняй, а то я всю халупу розсаджу!
МАТІР: Чого тобі треба? Якого біса ти повернувся? Бачити тебе не хочу, не хочу — чув? Не син більше ти мені, та й все. Віднині ти не існуєш для мене, для мене ти не більше, як помийна муха.
Зукко висаджує двері.
МАТІР: Роберто, не підходь!
ЗУККО: Я по свій одяг.
МАТІР: Який одяг?
ЗУККО: Мій одяг: сорочка хакі та штані десантника.
МАТІР: А, ця свинська військова форма. Навіщо тобі ці лахи? Ти несповна розуму, Роберто! Чому я не здогадалася, як ти ще смоктав мою цицьку, викинути тебе, як непотріб?
ЗУККО: Нумо, ворушися, неси його зараз же.
МАТІР: Я дам тобі гроші. Ти ж прийшов по них, так? Справиш собі вбрання, яке заманеться.
ЗУККО: Мені не потрібні гроші. Я вимагаю свій одяг.
МАТІР: Не вимагай, ти не маєш права нічого вимагати. Зараз я сусідів покличу.
ЗУККО: Мені потрібний мій одяг.
МАТІР: Не кричи, Роберто, не кричи, не лякай мене! Та й сусідів крик твій сполохає. Не можу я тобі його дати, ріка не підійметься: він такий труднющий і задрипаний. Дай мені час — і я виперу і випрасую його.
ЗУККО: Сам виперу. Понесу до пральні.
МАТІР: Ти з глузду з'їхав, бідолашний синочку! Псих та й годі.
ЗУККО: Для мене пральня — найкраще місце у світі. Тиша, спокій та жінки.
МАТІР: Чхати мені на це! Не дам я тобі його. Не підходь, Роберто. Я ще ношу по твоєму батьку жалобу. Чи ти задумав і мене вбити?
ЗУККО: Не бійся, мамо. Я до тебе завжди з теплотою і ніжністю ставився. Чого ти боїшся мене? Чому не даєш мого одягу? Він мені потрібен, мамо, чуєш, потрібен.
МАТІР: Не підступай, Роберто. Чи ти думаєш, я забуду, як ти рідного батька вбив і викинув, мов цигарку, у вікно? І тепер ти питаєш, в чому справа? Ні, вбивство батька мені не забути, і всі твої, Роберто, слова не змусять мене те забути.
ЗУККО: А ти забудь, мамо. І дай мені мій одяг: сорочку хакі та штани десантника. Те, що вони брудні, пожмакані — байдуже, правда, давай і такі. І я піду, присягаюся.
МАТІР: Невже, Роберто, це я тебе породила? Невже це ти вийшов з мене? Чи ж я не привела тебе у світ, чи ж я не бачила твоєї появи, стежачи очима, як кладуть тебе до люльки; чи ж я не була від самих пелюшок постійним свідком того, як розвивалися і змінювалася твоя плоть, аж поки я перестала будь-які зміни помічати. І ось тепер переді мною хтось схожий на того, кого я народила на цьому от ліжку, і мені не віриться, що це мій син. А проте я впізнаю тебе, Роберто. Впізнаю твою статуру, твою поставу, колір твого волосся і твоїх очей, форму твоїх рук, цих великих дужих рук, що слугували тільки для того, щоб обіймати шию матері, стискати шию батька, якого ти порішив. З якого дива цей хлопець, такий слухняний до двадцяти чотирьох років, раптом втратив розум? Звідки твоє божевілля, Роберто? Хто поклав колоду на рівній дорозі, аби скинути тебе у безодню? Ох, Роберто, Роберто — розбитої чашки не склеїти, як і не поставити на рейки пущеного під укіс потягу. Я забуду тебе, Роберто, я вже забула тебе.
ЗУККО: Але спершу скажи, де мій одяг, а тоді забувай.
МАТІР: Він у кошику, лежить жужмом, брудний. (Зукко дістає одяг.) А зараз йди, як і присягався.
ЗУККО: Так, я присягався.
Він підходить, пестить матір, обіймає, стискає в обіймах; матір зойкає.
Випускає її з рук, і вона, задушена, падає.
Зукко роздягається, одягає свій одяг і виходить.
III. Під столом
У кухні.
Стіл, застелений довгою аж до підлоги скатертиною.
Входить сестра дівчиська. Підходить до вікна, розчиняє його.
СЕСТРА: Заходь, тільки без шереху, черевики скинь; сідай сюди і мовчи, не дихай. (Дівчисько залазить у вікно.) Отже, цією нічною добою я натикаюсь на тебе де — під муром, та ще й навпочіпки. Брат твій машиною об'їхав усе місто, і повір мені, аби не я, а він тебе знайшов, тобі неабияк натрусилося б, адже він з пекельної тривоги розривається. Мати твоя вже кілька годин чатує біля вікна, чого тільки собі не уявляє, від гуртового зґвалтування, після того, як тебе перестріла банда шпани, і до розчленованого трупа, знайденого у лісі. Не кажучи вже про садиста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й диста, який міг би тримати тебе в підвалі — все може бути. А батько твій навіть побачити тебе зневірився, залив з горя очі і затинає тепер розпачливого хропака на канапі. Проте я гасала, як навіжена по всьому району, й арешті знаходжу тебе тут, де ти любесенько присіла собі під муром. А тобі ж, щоб заспокоїти нас, досить було двір перейти. Як і виграла ти щось, то це прочухана від брата і, маю надію, що ти його таки отримаєш. (Пауза.) Але я бачу, що ти вирішила відмовчуватися. Вирішила у великого мовчуна гратися. Мовчок. Мовчок. Усі кругом куйовдяться, а ти ні пари з уст. Рот на замку. Побачимо, як ти триматимеш рота на замку, коли брат дасть тобі прочухана. Ось тоді ти рота розімкнеш, аби пояснити, чому ти, відпущена до опівночі, так пізно повернулася. То ти розтулиш рота, мовчальнице? Чи ти хочеш, аби я теж з розуму зійшла, через оті всі здогадки, що в голові рояться? Ну-бо, горобенятко, обізвися до своєї сестрички, я ладна все вислухати. Я обороню тебе, клянуся, від гніву твого брата (Пауза.) З дівчиськами маленькі пригоди трапляються. Ну ти хлопця зустріла, такого самого дубчака, як усі хлопці. Й він був нечемний, повівся з тобою брутально, еге ж? Мені це, пуцьвірінку, знайоме. Я теж дівувала, ходила на вечірки, а хлопці такі шелихвости. Навіть як ти дала себе обійняти, то й що? Обіймалися і ще тобі доведеться тисячу разів з цими дурно любками обійматися, добровільно чи ні; і вони до тебе, серденько, ще й під спідницю лізтимуть, хочеться тобі чи не хочеться. У тих дурно любків це улюблена розвага — лізти до дівчат під спідницю. Вони жити без цього не можуть. Не знаю, правда, яку втіху вони тут знаходять, а втім, по-моєму, жодної. Просто такий у них звичай. Вони свято цього дотримуються. Що ти хочеш від цих упертих дурнів? Хоч як би склалося, а драми з цього робити нічого. Головне, щоб у тебе не вкрали того. Що давати вкрасти загодя не можна. Але, звичайно, ти дочекаєшся своєї пори, і ми обережно, всі гуртом — твоя матір, твій батько, твій брат, я, а, втім, і ти сама — вирішимо, кому тобі віддатися. Якщо це не так, то виходить, що тебе зґвалтували, тільки хто ж би посмів це зробити з таким дівчам, як ти — таким чистим й невинним? Скажи мені, що тебе не скривдили. Скажи, скажи, що в тебе не вкрали, ні, не вкрали того, чого не можна давати вкрасти. Відповідай. Відповідай, а то я розсерджуся. (Галас.) Мурій під стіл ховайся. Я певна, що це твій брат повернувся.