БАТЬКО: І добре робиш. Співом лихо відганяють (Виходить.)
За якусь хвильку дівчисько вилазить із-під столу, підходить до вікна, відчиняє його і впускає Зукко.
ДІВЧИСЬКО: Черевики скинь. Як тебе звати?
ЗУККО: Зви як хочеш. А тебе?
ДІВЧИСЬКО: У мене немає більше імені. Мене всі звуть іменами маленьких звірят: пуцьвірінком, ластів'ям, горобчиком, жайворонком, шпаченятком, голубкою, соловейком. Я волію, щоб мене звали щурям, гадюкою гримучою або поросятком. Що ти робиш у житті?
ЗУККО: У житті?
ДІВЧИСЬКО: Так, у житті: твоє ремесло, твій фах, як ти гроші заробляєш, і все те, що всі люди роблять?
ЗУККО: Я того не роблю, що всі люди роблять.
ДІВЧИСЬКО: Гаразд, тоді скажи, що робиш ти.
ЗУККО: Я таємний агент. Знаєш, що це означає, таємний агент?
ДІВЧИСЬКО: Що таке таємниця, я знаю.
ЗУККО: Агент, та ще й таємний, подорожує світом, він озброєний.
ДІВЧИСЬКО: Ти маєш якусь зброю?
ЗУККО: Певно, що маю.
ДІВЧИСЬКО: Покажи.
ЗУККО: Ні.
ДІВЧИСЬКО: Виходить, ти беззбройний.
ЗУККО: Дивись. (Дістає ножа.)
ДІВЧИСЬКО: Яка ж це зброя?
ЗУККО: Цим можна вбити не гірше, ніж будь-якою зброєю.
ДІВЧИСЬКО: Окрім убивства, чим він ще займається, таємний агент?
ЗУККО: Мандрує, до Африки їздить. Знаєш Африку?
ДІВЧИСЬКО: Ще й як!
ЗУККО: Я знаю в Африці такі куточки, такі високі гори, де постійно йде сніг. Ніхто не знає, що в Африці йде сніг. Нічого у світі так не люблю, як африканський сніг, коли він сіється над замерзлими озерами.
ДІВЧИСЬКО: Хотіла б і я побачити той африканський сніг. Хотіла б покататися на ковзанах по замерзлих озерах.
ЗУККО: А ще там є білі носороги, що бігають у снігопад по озеру.
ДІВЧИСЬКО: Як тебе звати? Скажи своє ім'я.
ЗУККО: Свого імені я не кажу ніколи.
ДІВЧИСЬКО: Чому? Я хочу знати твоє ім'я.
ЗУККО: Це таємниця.
ДІВЧИСЬКО: Я вмію берегти таємниці.
ЗУККО: Я забув його.
ДІВЧИСЬКО: Брехло.
ЗУККО: Андреас.
ДІВЧИСЬКО: Ні.
ЗУККО: Анжело.
ДІВЧИСЬКО: Не смійся з мене, а то закричу. Воно не з таких імен, як ти називаєш.
ЗУККО: А звідки це тобі відомо, якщо ти його не знаєш?
ДІВЧИСЬКО: Дарма. Я його вмить розпізнаю.
ЗУККО: Не можу сказати.
ДІВЧИСЬКО: Навіть як не можеш, усе таки скажи його.
ЗУККО: Ні. Боюся біду на тебе накликати.
ДІВЧИСЬКО: Пусте. Скажи його все-таки.
ЗУККО: Як я його скажу, то помру.
ДІВЧИСЬКО: Помирай, але скажи його.
ЗУККО: Роберто.
ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі?
ЗУККО: Досить і цього.
ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі? Як не скажеш, то закричу, і мій брат, а він гнівом кипить, уб'є тебе.
ЗУККО: Ти казала, ніби знаєш, що таке таємниця. Ти й справді знаєш?
ДІВЧИСЬКО: Це єдина річ, яку я знаю досконало. Скажи своє повне ім'я, скажи повне ім'я.
ЗУККО: Зукко.
ДІВЧИСЬКО: Роберто Зукко. Ніколи цього імені не забуду. Ховайся під стіл, сюди йдуть.
Входить матір.
МАТІР: Ти розмовляєш, соловейку, сама з собою?
ДІВЧИСЬКО: Ні. Я наспівую, щоб лихо відганяти.
МАТІР: От і гаразд. (Побачивши, розбитий посуд.) Це дрантя давно мені очі муляло.
Виходить.
Дівчисько лізе до Зукко під стіл.
ГОЛОС ДІВЧИСЬКА: Ось ти, соколику, мій віночок розвив. Що ж, бережи його. Тепер ніхто інший не зможе мені його розвити. Він буде з тобою поки ти житимеш, буде з тобою навіть тоді, як ти забудеш мене або помреш. Я тебе відмітила, як забіяку відмічає рубець після бійки. Забуття мені не загрожує, бо я вже не маю чого іншому віддати; скінчено, кінець, аж до кінця моїх днів. Я віддала його, мій віночок у тебе.
IV. Інспектор нудиться світом
Реєстратура в борделі Маленького Чикаго.
ІНСПЕКТОР: Мені сумно, хазяйко. Серце так щемить, а чого — не знаю. На мене жура часто находить, але цим разом щось я зовсім розклеївся. Звичайно, коли я в поганому гуморі, і мене тягне на плач або на самогубство, я шукаю причини такого стану. Перебираю в голові усе, що сталося протягом дня і ночі, або напередодні. І завжди знаходжу якусь маленьку прикрість. Вона мені дошкулила не зразу, а, немов отой клятий мікроб, угніздилася в серці, аби потім точити його та гризти. А що далі? Досить мені здогадатися, через яку маленьку прикрість я оце страждаю, як я вже сміюся. Мікроба цього, себто, мов ту вошу, під ніготь, і все гаразд. Але сьогодні хоч скільки я дошукувався, вертаючись назад до подій аж трьох останніх днів, прикидаючи туди, прикидаючи сюди — все одно почувався, як рак на кошу, так і не з'ясувавши, звідки цей сум, що стискає груди.
ХАЗЯЙКА: Забагато ви порпаєтесь у трупах і в цих усіх історіях із шпаною, інспекторе.
ІНСПЕКТОР: Трупів не так уже й багато. Натомість шпани, це правда, її аж роїться. Ліпше б воно було так: більше трупів, але менше шпани. Та вже пора мені, хазяйко. Прощавайте.