ЗУККО: Я хлопець, пане, нормальний і розважливий. Я ніколи не муляю очей собою. Хіба б ви мене зауважили, якби я не сидів з вами поруч? Я завжди вважав, що найкращий спосіб жити спокійно — це бути прозорим, мов шибка, мов хамелеон на камені, проходити крізь мури, не мати ні кольору, ні запаху; щоб вас пронизував погляд людей, бачив за вами інших людей, так нібито вас і немає. Бути прозорим — завдання нелегке; це ремесло, це наша давня-прадавня мрія ставати невидимим. Я не герой. Герої — це злочинці. Немає таких героїв, чий одяг не червонів би від крові, і ця кров у світі єдине, чого не можна не помітити. Кров — річ найвидніша у світі. Коли землю вкриє мла кінця світу, залишиться повік закривавлена одежа героїв. Ось я закінчив школу, я був добрим учнем. Коли ти звик бути добрим учнем, відступати назад не годиться. Я записався до університету На лавах Сорбонни моє місце гарантоване, гарантоване серед інших добрих студентів, серед яких я нічим не вирізняюся. Присягаю вам, для навчання в Сорбонні треба бути добрим студентом, скромним і невидимим. Це не те, що з цих периферійних університетів, де вчиться шпана і ті, хто вдає з себе героя. Коридори мого університету мовчазні, і по них снують нечутні тіні. Ось завтра я йду на мовний курс. Завтра — це день мовного курсу. Я буду там невидимий серед невидимих, мовчазний і уважний у густому тумані буденщини. Ніщо не може змінити, пане, перебігу подій. Я схожий на потяг, що любісінько котиться рівниною, і ніщо не змусить його зійти з рейок. Я мов той гіпопотам, що важко вгруз у твань і поволі суне вперед, і ніщо не в змозі звернути його на манівці чи збити з узятого ним курсу.
ПАН: Завжди можна вибитися з колії, юначе. Тепер я знаю, що вибитися з колії здатне все що завгодно, і будь-коли. Я вже старий, я, приміром, вірив, що знаю світ і життя не гірше, ніж мою кухню, і маєш — ось я поза світом, о такій годині, яка позбавлена будь-якої пори, під цим примарним світлом, а головне — ти тривожишся, що ж воно буде потім, коли ввімкнеться звичайне освітлення і пройде перший потяг, і люди, звичайні, як я, люди, заповнять цю станцію; і я, після цієї першої безсонної ночі, спробую вийти, пройти у відкриту нарешті решітку, побачити день потому, як я не бачив ночі. І тепер мені зовсім невтямки, що ж воно буде, якими очима дивитимусь я на світ і яким саме побачить чи не побачить світ мене. Бо я більше не знатиму, що таке день і що таке ніч. Більше не знатиму, куди ступити. Крутитимусь у кухні, виглядаючи, чи пора не перемінилася, і це, юначе, наганяє на мене немало страху.
ЗУККО: Справді, є від чого потерпати.
ПАН: Ви, я бачу, трохи заїка. Люблю заїкуватість. Вона мене заспокоює. Підсобите мені тоді, як ці склепіння наповнить гук. Допоможете мені, проведете такого старого заблудлого чоловіка, як я, до виходу; а може, й далі.