СЕСТРА: А я, як ти мене покинеш, помру.
Дівчисько бере свою торбу і виходить.
VIII. Передсмертна пісня
Нічний бар. Телефонна будка.
Зукко вилітає крізь вікно, супроводжуваний страшним брязкотом розбитих шибок.
Крики зсередини. Скупчення людей у дверях.
ЗУККО:
«Я народивсь уже як той казковий князь. А гнів великий твій мені дав розвити міць. О море, я собі високий трон підняв, І вся твоя могуть впала до ніг. Стою роздягнений, чоло в тумані тоне».ПОВІЯ: Холод собачий. Цей чувак ще кінці віддасть.
ПАРУБІЙКО: Не побивайся за ним. Бачиш, у нього піт ллється і він увесь аж палає.
ЗУККО:
«Навколо бризки, град, буяння ночі, Зійшлись вітри й вода у січі цій без міри, Я зводжу двоє рук до млистого ефіру».ПАРУБІЙКО: Ого, як же він набрався
ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Де там. Він у рота не брав.
ПОВІЯ: Він схибнутий, та й годі. Не займайте його.
ЗДОРОВИЛО: Не займати? Він доїв нас до живих печінок, а нам його не займати? Ще раз сунеться — і я йому голову об асфальт розтовчу.
ПОВІЯ (підходячи до Зукко, щоб забрати його.): Більше не заводь бійки, хлопче, не заводь. Ти і так уже свій гарненький писок понівечив. Хоче, щоб дівчатка перестали на тебе озиратися? Писочок, соколику, — річ делікатна. Думаєш, його тобі дано на весь вік, аж це неждано-негадано розіб’є якийсь дурний дубак, що йому за своєю пикою дивитися не треба. А тобі, соколику, ще й як треба. Розмалюють портрет, і все життя занапащене — ти вже безхвостий. Зараз про це ти не думаєш, але потім, даю тобі слово, не раз і не два роздумаєш. Ну, не дивись на мене так, а то заплачу; ти з того журливого десятка, на якого тільки глянеш, так одразу на плач і збирається.
Зукко підходить до здоровила і дає йому стусана.
ПОВІЯ: Ну от, вони знов за своє.
ЗДОРОВИЛО: Не сікайся, безштанько, не сікайся.
Зукко дає йому ще одного стусана. Здоровило стусає й собі. Бійка.
ПОВІЯ: Я викликаю фараонів. Він же його вб'є…
ПАРУБІЙКО: Ніяких фараонів.
ДРУГИЙ ПАРУБІЙКО: Все одно він уже з ногами вкрився.
Зукко зводиться на ноги і кидається навздогін за здоровилом, упинається в нього і відважує йому в мордаса.
ПОВІЯ: Не відповідай, облиш його, він уже на ногах не стоїть.
ЗУККО: Що, здрейфив? Страхопуде, легкодуху, ганчірка…
Здоровило кидає його так, що він котиться по асфальту.
ЗДОРОВИЛО: Спробуй ще, і я розчавлю тебе, як комара.
Зукко ще раз підводиться, готовий битися знову.
ПОВІЯ (до здоровила): Не чіпай, не чіпай його.
Здоровило збиває Зукко ударом кулака.
ПАРУБІЙКО: Він його поклав, хлопці
ПОВІЯ: Велике діло. Правду він казав — усі ви страхопуди.
ЗДОРОВИЛО: Двічі кусати тій самій собаці не дають.
Заходять до бару.
Зукко зводиться на ноги, підходить до будки.
Знімає слухавку, накручує номер, чекає.
ЗУККО: Я їду. Негайно. Надто жарко у цьому клятому місті. Їду в Африку, під сніжок. Якщо не поїду, то здохну. Усе одно ніхто нікому не потрібен. Ніхто. Чоловіки потребують жінок, а жінки потребують чоловіків. Але не заради любові, любові між ними нема. Жінок я як і трахаю, то тільки з жалю. Мені б ліпше родитися собакою, не був таким бездольним. Безхатнім собакою, колупай лом смітників; ніхто б мене не помічав. Гарно було б бути жовтим псом, шолудивим по саму ріпицю, тихим, як тінь. Гарно було б цілий вік гребтися на помийниці. Без мови, по-моєму, можна обійтися — вона нічого не передає. Годі вчитися словам. Школі треба закрити, а кладовища розбудовувати. Так чи інакше, мине там рік чи сто років — байдуже; рано чи пізно помруть усі, геть усі. І тоді, і тоді заспіває; защебече врадуване птаство.
Зукко впускає слухавку, сідає під будкою.
Здоровило підходить до Зукко.
ЗДОРОВИЛО: Про що, безштаньку, задумався?
3УККО: Та от міркую про безсмертя краба, слизняка та хруща.
ЗДОРОВИЛО: Бачиш, сам я битися не люблю. Але ж ти, безштаньку, так наривався, що не можна було не поквитатись. Ну чого ти так ліз у бійку? Можна подумати, смерті шукаєш.
ЗУККО: Смерті я не шукаю. Я помру.
ЗДОРОВИЛО: Усі помруть, безштаньку.
3УККО: Це не доказ.
ЗДОРОВИЛО: Можливо.
ЗУККО: Тут заковика з пивом, не з тим, що купують, а з тим, що ставлять. Треба відлити.
ЗДОРОВИЛО: Давай, а то буде пізно.
3УККО: Правда, що навіть собаки дивляться на мене скрива?
ЗДОРОВИЛО: Собаки ніколи ні на кого не дивляться скрива. Собаки — єдині істоти, на яких ти можеш покластися. Вони можуть любити тебе чи не любити, та зроду тебе не осудять. І коли тебе, безштаньку, геть усі відцураються, завжди знайдеться собака, який прийде сюди до тебе лизати підошви ніг.