Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця, підкріплюючи кожне слово жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби швидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними й почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.
— Тепер бувайте здорові, мої голуб'ята! — гукнув він на прощання. — Коли ж мені знову випаде йти по шляху з Бернесдейля, ви, сподіваюсь, уже будете спроможні відрізнити золото від пшеничної потерті!
Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, побрів далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.
Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися як слід оглядітись довкола себе, то перший, кого вони побачили, був Робін Гуд, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Вигляд друзів остаточно повернув йому хороший настрій.
— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, якщо зважати на одяг, втрапили на млин.
Розбійники поглянули один на одного й не сказали ані слова, тільки почервоніли по самі вуха.
— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.
— Щиро кажучи, командире, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його в такій кількості!
І він з натугою чхнув.
— Як же це сталося? — стримуючи сміх, запитав Робін.
— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він пообіцяв дістати викуп з торби, яку ніс за плечима.
— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.
— Отож ми й погодилися, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара. Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих гуль та синців, — зауважив Робін.
— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один з удовиченків, скорботно розтираючи потерпілі місця.
Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався з-під землі.
— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов жовторотих немовлят, якийсь жалюгідний жебрак, — вигукнув він. — Мені можна посміятися з вас, друзі, бо і я попав у таку халепу. Тільки більше нікому анімур-мур про те, як нас усіх посоромили. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та на тому й кінці у воду.
У хлопців трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.
Та чи то жебрак похвастався нею у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на смішну баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не тішила чотирьох знаменитих розбійників.
Розділ одинадцятий
ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА
— Поклявсь я Робіна спіймать,
Знайду лиш — так і знай:
У ріг баранячий скручу, –
Це каже Гісборн Гай!
инуло кілька тижнів після того як було визволено трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків.
Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.
Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської важкої кінноти, на ім'я Гай Гісборн. Він теж прочув про Робіна та про солідну винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема.