— Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар. — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?
— А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.
Забачивши, що до них наближається ще двоє лісовиків, лицар знизав плечима й байдуже відповів:
— Видно, таким запрошенням не можна нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я мав намір обідати сьогодні в Блісі або Донкастері, а проте, це байдуже.
З властивою для нього відчуженістю він погодився, щоб його повели вглиб лісу до місця, де зібралася уся ватага лісовиків.
Маріан ще не встигла переодягнутися і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був одяг пажа. В полоненому вона враз упізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина налаштувалась було тікати, боячись, що він теж упізнає її, але Робін Гуд, підморгнувши, дав їй знак, щоб вона виконувала сьогодні роль пажа. Маріан заради жарту погодилася.
— Гостинно просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме лаштуємось обідати.
— Хай щастить тобі, добрий господарю Робе, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до гурту.
Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні цілого товариства сів поруч з Робіном до багатого столу, на якому була оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.
Добренько попоївши й випивши, лицар повеселішав і почав запевняти, що не обідав так смачно щонайменше три тижні. Він обіцяв, що коли Робін приїде з своїми хлопцями до нього в гості, то він постарається влаштувати на їхню честь не менш гостинну зустріч.
Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.
— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.
— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?
— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.
— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.
— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.
Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.
— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!
— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Звуть мене Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше від Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше дідові та прадіду. Усього якихось два чи три роки тому мої сусіди могли б потвердити, що для мене чотириста фунтів були дрібницею. А ось зараз у мене тільки оці десять пенні сріблом, жінка та син.
— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.
— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.
— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?
— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.