Перед ним лежала золота стріла, на якій було почеплено записку:
«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і хто віднині не знатиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!
Р. Г.»
Розділ двадцятий
ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ
І тільки Робін Гуд почув.
Що смерть чекає Вілла,
До себе скликав він ріжком
Стрільців своїх сміливих.
І всі врочисто поклялись,
Готові йти до бою,
Звільнить товариша або
Накласти головою.
ень, призначений для страти Вілла, видався ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, незважаючи на ту трагедію, що мала незабаром відбутися в Ноттінгемі. В цей день міські брами лишились зачинені: шериф волів покінчити з бранцем у цілковитому спокої. В місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигне переселитися в інший світ.
Дізнавшися про все це, Робін ще з досвіту розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали бахматі мантії ченців, під які поховали важкі мечі, луки та сагайдаки, набиті новенькими стрілами, котрі мідник майстерно загострив.
— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми будемо всі тут у засідці, а один нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!
— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.
— Іди, — дозволив Робін.
Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.
Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:
— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?
— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.
Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.
— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.
Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.
— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?
— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.
— Та я всього-на-всього бідний пілігрим, — почав той нетвердо.
— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.
— Я неодмінно повернувся б, — сказав прочанин. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоч звідти вихід вільний.
— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти зміг пройти у місто.
Прочанин ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робіна Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто ніяк не потрапити, бо брама ще з учорашнього дня під суворим наглядом. А ось з протилежного боку на напад не сподіваються.
Загін, що був у засідці, не барився і поспіхом рушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової башти.
В мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна башти. Сміливо підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і за якусь мить насів на вартового ззаду, міцно схопивши його за горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже зв'язаний лежав долі. Хвилина, й Артур Бленд перебрався в його одяг і заволодів ключами від воріт.
Ще хвилина — і ворота відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про прихід лісовиків. Успіхові сприяло і те, що засудженого саме вивели з в'язниці і все населення міста, а також сторожа поспішили па базарну площу, де призначалася страта.