Сер Річард тепло подякував і запросив Робіна та всіх його друзів, перш ніж вони поїдуть, оглянути його домашній арсенал. Зваживши на прохання господаря, лісовики погодились. В залі, де лежала зброя, вони побачили, що окремо відкладено сто сорок добірних луків і сто сорок оздоблених сріблом стріл. Дружина сера Річарда Лі по черзі вручила кожному гостю лук та стрілу.
— Хоч наш подарунок і бідний, любий Робіне, — сказав сер Річард, — зате до нього ми додаємо безмежну подяку.
Шериф не забарився здійснити свою погрозу, і, коли рана його трохи загоїлась, він подався до Лондона. Цього разу шериф уже не став шукати принца Джона, а домігся аудієнції у самого Річарда Левине Серце.
Його величність нещодавно повернувся з хрестового походу і саме знайомився з станом справ у королівстві, тому він охоче прийняв шерифа. Шериф завів мову про Робіна Гуда, про те, як уже багато місяців лісовики дурять короля і нищать королівських оленів, як Робін Гуд зібрав навколо себе найкращих лучників країни, і, нарешті, як зрадливий лицар сер Річард Лі прихистив банду, яку солдати шерифа майже піймали, і як цей самий Річард Лі відмовився видати розбійників на суд.
Король вислухав шерифа уважно, а потім сказав:
— Здається, я вже чув про Робіна Гуда та його ватагу і бачив їхню вправність у стрільбі з лука. Часом не ці розбійники колись брали участь у королівському турнірі на Фінсбурзьких полях?
— Так, саме вони, ваша величносте, на це був королівський дозвіл.
Тут шериф запнувся, і король швидко запитав:
— А як вони приходили на останній турнір у Ноттінгемі? Таємно?
— Авжеж, ваша величносте.
— Їм було заборонено приходити?
— Ні, ваша величносте. Тобто…
— Що «тобто»? Говори!
— В інтересах громадськості, — знову почав шериф запинаючись, — ми справді-таки дозволили приходити всім, але через те, що ці люди становлять загрозу…
— О пресвята діво! — вигукнув король, і брови його зійшлись на переніссі. — Такої підступності не знали навіть сарацини, а ми ж вважаємо себе християнами.
Шериф мовчав, ніби в рот води набрав, і тремтів із страху й сорому. А король вів далі:
— Однак, любий шерифе, обіцяю, що сам усе з'ясую. Цих ошуканців слід навчити, що в Англії є король і він примусить шанувати закони.
За два тижні, виконуючи свою обіцянку, король вирушив з невеличким загоном до замку Лі. Коли серу Річарду доповіли про наближення кавалькади, то він одразу впізнав, що попереду їде його величність король. Спішно відчинивши браму, сер Річард Лі метнувся назустріч високому гостю, припав на коліно і поцілував стремено свого володаря.
Сер Річард брав участь у хрестовому поході, і багато пригод довелося йому пережити разом з королем. Отож зараз його величність звелів лицарю підвестися, а натомість спішився сам і тепло привітав товариша по зброї. Потім усі пішли в замок, де на честь високого гостя лунали звуки тріумфальних сурм.
Повечерявши та відпочивши, король суворим і владним голосом звернувся до лицаря:
— Я чув, що твій замок став гніздом і притулком для розбійників?
Сер Річард Лі здогадався, чиїх це рук діло, і виклав чисто все, що знав, — як ці ж самі розбійники вирятували його з біди, як вони допомагали іншим і як на подяку за поміч він обійшовся з ними по-лицарськи. Король прихильно поставився до його оповідання і докладніше розпитав про Робіна Гуда. З слів лицаря король довідався, що його батько вчинив колись несправедливість до батьків цього вигнанця; почув він і про ворогів Робіна та про його теперішнє життя.
— Ні, як собі хочете, — вигукнув король, схоплюючись на ноги, — а я мушу на власні очі побачити цих людей! Ти, сер Річарде, залишайся вдома разом з моїм почтом і будь напоготові. В разі потреби я покличу тебе. Мені хотілося б пошукати пригод у лісі і зустрітися з цим уславленим розбійником віч-на-віч.
Так сер Річард Лі з лихвою повернув свій борг Робінові Гуду.
Розділ двадцять другий
КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ПІЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ
І мовив Річард, сам король.
— Отак найкраще буде –
Поїду в ліс я до стрільців,
Побачу Робін Гуда.
ернець Тук так старанно й уміло лікував розбите коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Тук силою тримав велетня в ліжку і не дозволяв йому підводитись.
Маленький Джон почував себе бадьоро. Він навіть з відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Щоб утримати пораненого в ліжку, ченцю довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. Хоч-не-хоч, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті жаданий дозвіл надійшов. І вони, не гаючи часу, разом з Туком подалися до своїх товаришів. Ті зустріли їх радо і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі відчувалася прохолода, посідали кружка і почали свою дружню вечерю.