Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, змінив промоклий одяг і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом до його вух знадвору долинув голос. Хтось просився па ніч.
Собаки в хижці занепокоїлися і здійняли гавкіт, указуючи тим, що за дверима чужа людина.
— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, ворог якийсь? Ішов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.
І Тук повагом підніс келих до рота. Але цієї ж миті почув громовий удар у двері. З губ у ченця зірвалася лайка, і він замалим не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:
— Гей, хто там! Відчиняй!
— Іди з богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я ні в чім не можу тобі допомогти. Якщо знаєш дорогу, то звідси усього кілька миль до Геймвелла.
— Не знаю я дороги, та якби й знав, то все одно нікуди не пішов би. Надворі періщить такий дощ, а у тебе в хижці тепло й сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!
— А побив би тебе грім. Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.
Проте, щоб урятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного з своїх собак, Тук рушив до дверей, щоб подивитись на непроханого гостя.
Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові в нього красувався шолом з султаном. Поруч з чужинцем стояв кінь, укритий розкішною попоною.
— Чи не знайдеш чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, щоб хоч трохи перепочити.
— Нема куди подіти ані тебе, ані твого коня, пане лицарю. Не знайдеться й кварти води, а не те щоб окрайця хліба.
— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є й поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар сміливо пройшов повз Тука та його собаку у капличку.
Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив грубість гостю.
— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, кому з нас належить командувати.
— Охоче! — вигукнув лицар посміхаючись. — За послуги плачу або золотом, або стусанами, що кому до смаку.
Чернець вийшов, але швидко повернувся і підсунув столика до вогню.
— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й кольчугу та допоможи краще приготувати на стіл, бо я зголоднів, мов вовк.
Коли гість підняв забрало, то на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижений чуб віддавав золотавим відливом. По всьому видно було, що його вродливий гість має владну вдачу.
Плекаючи надії на те, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом проказувати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заповзято заходилися поратися коло вина й паштету. Чорний лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підживитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає їжа, Тук занепокоївся, але незадоволення не виявляв. Адже гість був дотепним і невпинно сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар так щиро реготали, ніби найкращі в світі друзі. З усього було видно, що Чорний лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, понюхав навіть в'язниці і часто-густо наражався на небезпеку. Та зараз він говорив про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий мастак на вигадку, що Тук аж качався з реготу. Не зогляділися вони, як збіг час і як обоє поснули за столом.
Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Господар аж остовпів з подиву, коли забачив, що Чорний лицар уже встав, умився і, веселий, паче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.
— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув 'Гук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, додав:
— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти скоріше виїхав звідси, коли, звісно, твоя ласка продовжити свого мандрівку.