— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав паломник.
— Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.
І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо тут у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, аби оглянути їх на власні очі.
— Благослови тебе Господи, вельмишановний шерифе! — мовив паломник. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?
— А хто ти такий? — грубо запитав шериф.
— Я бідний старий паломник. Але я можу висповідати грішні душі і цілком благочестиво повісити грішні тіла.
— Чудово! — вигукнув шериф. — Як кат ти отримаєш тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одежі, щоб ти міг скинути оте лахміття.
— Дай вам Боже здоров'я, — поштиво відповів «паломник» і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приречених до страти.
Рівно опівдні двері в'язниці широко розчинились, і з них вийшла ціла процесія. Попереду дріботів «паломник», а слідом за ним в оточенні солдатів твердо і впевнено йшли три удовиченки. Так вони пройшли крізь довгі шеренги міської сторожі аж до базарного майдану.
Перед шибеницями в'язні зупинились. «Паломник» наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалось, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.
Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.
Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті шериф підвів руку. Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість присутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.
Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його миттю випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.
— Слухай ти, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в житті я не був катом і не збираюся братись за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі!
Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить в руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і вихопили з їхніх рук алебарди.
— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заволав шериф. — Сто фунтів нагороди тому, хто спіймає їх!
— Я збільшую нагороду до двохсот фунтів! — гаркнув товстенний єпископ.
Та їхні голоси потонули в реві, що знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок.
Робін вихопив з-під лахміття свій меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені до страти.
Варта стала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом з одного боку пролунав дзвінкий голос Вілла Стютлі:
— Рятуйтесь!
— Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.
Крізь переляканий натовп до ешафота продиралося вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоча в цьому безладді здавалося, що їх принаймні вдвічі більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Охоплені панікою люди шерифа кинулися навтіки, а друзі Робін Гуда, згуртувавшись навколо свого ватажка, поволі стали відходити з базарного майдану.
— Іменем короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!
Розбійники і справді потрапили б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже впоралися з двома вартовими. Отже, брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників. Проте солдати, трохи оговтавшись, вишикувалися в загін, який чисельністю набагато переважав розбійників, і зробили спробу вклинитися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони відповідали дружніми залпами з тугих тисових луків, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані. Так ватага проминула браму, і перед нею відкрився шлях, що вів через пагорби аж ген до рятівного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.
Важко уявити радість старої удовиці, коли вона знов побачила своїх хлоп'ят. Щаслива мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А у її трьох синів з'явився раптом вовчий апетит, і їли вони того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.