— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.
— Щиро кажучи, отамане, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його так багато!
І він з натугою чхнув.
— Як же це трапилось? — стримуючи сміх, запитав Робін.
— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він запропонував заплатити за своє звільнення грошима з торби, яку ніс за плечима.
— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.
— Отож ми й погодились, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара.
— Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих ґуль та синців, — посміхнувся Робін.
— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один із удовиченків, сумно розтираючи потерпілі місця.
Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався під деревом з-під землі.
— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов безпорадних немовлят, якийсь жалюгідний жебрак! — вигукнув він. — Мені дозволено посміятися з вас, друзі, бо і сам я ускочив у таку халепу. Глядіть, більше нікому ні слова про те, як нас усіх пошили в дурні. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та й годі!
У розбійників трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з хитрим жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.
Та чи то жебрак похвалився своєю перемогою у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на веселу баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не подобалася чотирьом знаменитим розбійникам.
Розділ одинадцятий
ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА
Хай знають всі: я, Гісборн Гай,
Спіймаю Робін Гуда.
Ну що ж, розбійнику, стривай,
У лісі скоро буду!
Минуло кілька тижнів від того дня, коли розбійники визволили трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робін Гуда. Чутки про непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав шерифові наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісі, прагнучи заскочити Робін Гуда зненацька. Проте всі його зусилля були марні. Тоді він збільшив нагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати свою хоробрість поза мурами міста.
Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар із королівської важкої кінноти на ім'я Гай Гісборн. Він прочув про Робіна та про вагому винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але мав підступну та зрадливу вдачу. Здобувши в короля дозвіл негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників, він із папером від імені його величності прибув до шерифа Ноттінгема.
— Я приїхав сюди, аби зловити Робін Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його добуду — живого чи мертвого!
— А я з радістю допоміг би вам, навіть якщо б ви не мали наказу з печаткою короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?
— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього запеклого злочинця. Я піду сам, але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка, летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.
— Чудово! — вигукнув шериф. — Щодо нас будьте певні, ми не підведемо.
Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатись, аби його ніхто не упізнав.
Сталося так, що саме цього дня Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити зелений одяг для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом одразу ризикувати, вони біля міста розділились. Вілл почимчикував через браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати на нього. Раптом він побачив, як Вілл, наче ошпарений, вискочив із брами назад, а навздогін йому, майже наступаючи на п'яти, гналися сам шериф і десятків з шість його людей. Вілл з розгону перескочив через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках перейшов болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися із сил, але не припиняли погоні. Проте лави переслідувачів порідшали: один із них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги і відкритими ротами хапали повітря, мов витягнута з води риба.