— Обережніше! — застеріг його Чорний Лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти самого себе.
— Ні, цього не буде, — одказав Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, щоб не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та лицарі, що п'ють кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас. Перш ніж поїхати звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.
— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди надто дорогі.
— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви — посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.
— У мене є лише кілька золотих монет. За два тижні, що я пробув з королем і лордами в Ноттінгемі, добренько-таки витратився.
Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він віддав своїм хлопцям, наказавши випити за здоров'я його величності, а другу половину повернув лицареві.
— Сер, — чемно звернувся він до гостя. — Залиште ці гроші на свої витрати. Вони вам стануть у пригоді, адже ви знаєтесь і з. королем, і з лордами.
— Щиро дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.
І всі рушили в глиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи Чорний Лицар, збоку крокували Робін Гуд та чернець Тук, а за всіма ними — знову гурт лісовиків.
Так прибули вони на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок, Робін скликав до гурту решту своїх людей. Ті не барились, і невдовзі зібралася вся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен вклонявся йому і сідав на призначене місце.
Подали обід. Та ще який обід! На вустах зголоднілих чоловіків заграли радісні посмішки. Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд високо підніс свій келих і запросив гостей до обіду.
— Ну, браття, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!
Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.
— За короля Річарда! — голосно виголошували розбійники, аж луна котилася лісом.
По обіді Робін мовив до гостя:
— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, аби потім змогли про все розповісти його величності королю.
Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелись і приготувалися до стрільби з лука.
Розміри мішеней одразу вразили лицаря: вони були надто маленькі! Зокрема за мішень правив вінок із троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить в центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з важким кулаком ченця Тука.
— Хо-хо!.. — зареготався лицар, бачачи, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Слухай-но, друже, мабуть, ти і є чернець Тук!
— А хіба я колись заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.
Лицар нічого не відповів ченцеві, хоча у його блакитних очах раптом спалахнув загадковий вогник.
Змагання, нарешті, розпочались. Першим стріляв Давид із Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі — Вілл Пурпуровий та всі інші. Від подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга відомого нам мідника Мідла. Як на горожанина, він стріляв досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя відвернулося від нього і він схибив. Стріла пролетіла на якийсь дюйм повз вінок.
— Іди-но сюди, голубе, — мовив йому Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик зараз висповідає тебе своїм кулачищем.
Мідник зіщулився так, ніби вже дістав ляща, і завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силоміць потягли до призначеного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі і аж прилип до вуха невдахи. Мідл уткнувся носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившись за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби саме звідти впала на нього кара Божа.
Присутні голосно зареготали, а Чорний Лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.