За Мідлом зазнали поразки й інші. Але і вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли він побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Дійшла черга і до Робін Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але на лихо до стріли було погано припасоване перо, і вона, відхилившися вбік, збочила на цілих три пальці од вінка.
Рёв збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.
— Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася з тятиви.
Раптом, схопивши лука знову, він блискавично пустив одна за одною ще три стріли, і кожна з них пройшла крізь самий центр мішені.
— Сили небесні! — пробурмотів Чорний Лицар. — Ніколи ще мені не доводилось бачити такої стрілецької вправності.
Ватага гучно й щиро вітала успіх свого ватажка, проте це не завадило Віллу Пурпуровому підійти до Робін Гуда й сказати:
— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від покарання за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.
— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний суддя не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть ченця Тука.
— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.
— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і, зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.
— Це ми ще побачимо, шановний лицарю, — ревнув Тук. — Хіба, сер, я не казав тобі вчора, що ми ще подивимось, хто з нас двох більш гідний командувати? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робін Гуда.
— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.
— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятись так мірятись. Адже це не важко буде зробити. Іди-но сюди, отче, і вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!
— Хоч у тебе, лицарю, і шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс із ним! Все одно заореш носом.
Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче прикипів до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився. Він лише злегка одхилився тулубом назад, аби зменшити силу удару.
У присутніх вихопився вигук схвалення: адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.
— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.
Удар — і чернець Тук дав сторчака.
Присутні засміялися. Не сміявся тільки Робін Гуд.
«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».
Справді, становище Робін Гуда було досить-таки кепським. Адже у незнайомця були не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.
— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.
— Це сер Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.
Так, це був дійсно він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і опустився на коліна перед Чорним Лицарем. Розбійники скам'яніли від несподіванки та подиву.
— Бачу, ваша величність, що ви могли б обійтись і без нашої допомоги, — шанобливо сказав Річард Лі.
— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.
— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.
Розділ двадцять третій
ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ
І на вінчання молодих
Король приїхав сам, –
Від злості аж закляк шериф,
Не вірячи очам.
— Просимо ласки, ваша величність! — вигукнув Робін Гуд. — Ми ваші вірні слуги.
Король суворим поглядом обвів розбійників, які, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.
— Чи правду каже ваш отаман? — запитав він.
— Правду, ваша королівська величність! — як грім, ревнуло сто сорок дужих голосів.
Робін вів далі:
— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Щоправда, ми забирали в абатів нечесно отримане ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Та водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруйте нам, ваша величність, свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за вами.