Ба-бах!
Ба-бах! — відповів його супротивник.
Ба-бах!
Ба-бах!
Ба-бах!
Ба-бах!
Боротьба була запекла й жорстока. Сила змагалася із спритністю, і поєдинок проходив дуже бурхливо. Удари сипалися градом, примушуючи то одного, то другого глухо мимрити або різко скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась усе дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою раз у раз свистіла пудова палиця незнайомого, зате і його блискавичні удари знизу вгору немало дошкуляли супротивникові, так що йому доводилося непереливки. Але кожен твердо стояв на своїх позиціях і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того або іншого.
Велетень страшенно любив паличні бої і тому щасливо усміхався; усміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися.
Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров'ю, а дихання стало важке, як у розлютованого бугая. Він кинувся в навальну атаку, щоб єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар наводить полиск на свої шкури перед відправкою їх на торг.
Велетень аж перекрутився на місці й ледве не впав у воду, проте швидко відновив рівновагу.
— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він і зовсім несподівано відповів не менш сильним ударом.
Цей удар виявився вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив палицю, чекаючи, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той, замість цього, щосили торохнув його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх за всю історію відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.
Холодна й прудка течія швидко привела до пам'яті хлопця; проте він був ще надто приголомшений і, мов сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись добратися до берега.
Дивлячись на безпорадність Роба, його супротивник не міг стримати щирого сміху, проте одразу ж поспішив йому на допомогу.
— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи тепер, де ти зараз? Давай я уже тебе виловлю, рибко!
Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:
— Хапайся! Сподіваюсь, що в пальцях у тебе не так гуде, як у голові?
Робін учепився за палицю, і його витягли на сухе, точнісінько як рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно прочуматись, йому довгенько довелося лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.
— Клянуся всіма святими, ти б'єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Таке враження, що зараз у мене на плечах не голова, а вулик, у якому прокинувся рій.
По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім ураз зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів[3] одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.
— Ох отамане, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою стряслось? На тобі немає сухої нитки!
— Дрібниця, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вважав за потрібне відповісти мені тим же і так погладив мене по голівці, що я сторчака полетів у воду.
— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!
Цупкі, м'язисті руки не дуже делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно збіг на місточок і, сміючись, запитав:
— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?
У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що вражений юнак не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще три чоловіки покотились по землі, і тільки тоді решта лучників прийшли до тями, накинулись гуртом на велетня й потягнули його знов до води. Та велетень не піддавався й запропонував битися з усіма, по троє на його одного.
3
Йомени — так називалися за тих часів вільні селяни (не кріпаки). З йоменів завжди формувалися загони борців проти гніту феодалів-норманнів.