— Досить! — закричав Робін. — Ти справді достойний противник, і годі нам битися.
— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень. — Тим більше, що перевага зараз на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався і я з радістю почув би твоє ім'я.
— Це можна, — сказав Робін, — мої хлоп'ята і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робіна Гуда, людину, оголошену поза законом.
— Тоді вибачай, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робіна Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але боюсь, що непоштивість мого дрючка тепер завадить нашій дружбі.
— Та що ти! Не говори дурниць! — в свою чергу вигукнув Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, по совісті, це ж я заварив катавасію!
Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки, і з цієї миті почалася міцна їхня дружба на все життя.
— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом схаменувся Робін.
— Від самого дня народження мене всі звали Джоном Малим.
— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джоне Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, мало, але внесок треба зробити великий. Ми просимо віддати для спільної справи свій розум, тіло, серце і, можливо, навіть життя.
— Клянусь, віддаю себе всього! — не замислюючись, вигукнув велетень.
Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:
— Це приблукале дитя таке маленьке і кволе, що старе ім'я ніяк йому не личить. — Він зробив паузу, щоб наповнити ріг водою із струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп'явшись навшпиньки і хлюпаючи воду на велетня, повів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш у ліс і коситимеш нове ім'я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.
На жарт усі відповіли дружнім сміхом.
— Дайте Маленькому Джонові лук та набийте стрілами сагайдак весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляти такий мастак, як вимахувати дубцем?
— Та кроків за сорок зіб'ю ясеневу гіллячку, — відповів велетень.
Після всього з веселим гомоном ватага знову повернулася в ліс до місця своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру, — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні. Розпаливши яскраве багаття, всі посідали в коло, до свіжого м'яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, а праворуч — Маленький Джон. Незважаючи на те, що Робіну сьогодні перепало, він все ж таки з приємністю згадував ранкову пригоду, бо ребра, голова поболять, поболять та й перестануть, а такого новобранця, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.
Розділ третій
ЯК РОБІН ГУД СТАВ РІЗНИКОМ І ЯК ВІН НАЙНЯВСЯ НА СЛУЖБУ ДО ШЕРИФА
— А як ся маєш, як живеш?
Роб весело спитав,
Добрячий, бачу, в тебе віз,
Та й кінь не підкачав.
— Навіщо мову цю завів?
Різник йому в одвіт.
Вожу я м'ясо в Ноттінгем
Уже багато літ.
аступного ранку погода зіпсувалась, і ватага Робіна не
відходила далеко від своєї затишної печери. А третій день почався тим, що люди шерифа, які
весь час нишпорили по лісі, влаштували засідку. В цей день було впольовано жирного
самця-оленя, і Вілл Стютлі з групою товаришів вийшов з кущів забрати здобич. Раптом у кінці
галяви з'явилося двадцять ноттінгемських стрільців. Тільки-но встигли товариші Вілла
припасти до землі, як у них над головами просвистіла ціла злива стріл. Тоді, сховавшись за
деревами, вони в свою чергу відповіли таким дружним залпом, що люди шерифа визнали за краще
мерщій накивати п'ятами. Двоє з них до того ж одержали небезпечний подарунок межи
лопаток.
Коли вони повернулись до міста, шериф страшенно розлютився.
— Як, — задихаючись кричав він, — мої люди бояться вступати у відкритий бій з якимось там Робіном Гудом?! Нехай же він тільки попадеться мені на очі! Отоді ми побачимо, побачимо…
Що сподівався побачити шериф, так і залишилося невідомим. Але бажання його здійснилось дуже скоро, і зараз ви дізнаєтесь, що з цього вийшло.
Через день після сутички з людьми шерифа раптом кудись запропастився Маленький Джон. Один з розбійників сказав, що бачив, як Джон розмовляв на дорозі якимсь жебраком, але куди вони пішли — не знає. Минуло ще два дні. Тривога Робіна зростала. Він не сумнівався у відданості Маленького Джона, але серйозно побоювався, що його могла захопити бродяча зграя лісників.