Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.
— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.
— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?
— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.
— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.
— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.
Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.
— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!
— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Звуть мене Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше від Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше дідові та прадіду. Усього якихось два чи три роки тому мої сусіди могли б потвердити, що для мене чотириста фунтів були дрібницею. А ось зараз у мене тільки оці десять пенні сріблом, жінка та син.
— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.
— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.
— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?
— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.
— Чи є у вас друзі, які 6 поручилися за вас?
— Жодного. Якби був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше.
— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялася.
— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — сказав сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато достойніше.
Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами.
Услід за цим Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золога в руках і почали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі виявилось чотири рази по сто фунтів.
— Візьміть, сер Річарде. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпіскопу, — сказав Робін. — Прошу нам не дякувати, це лише переміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такі безсердечні, як милостивий єпіскоп, але хтозна, можливо, будемо ще й гірші.
На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов мірошниченко Мач, несучи цілий сувій краму.
— Лицарю подобає зодягатися так, як цього вимагає його сан. Чи не правда, отамане?
— Відміряйте йому двадцять елів, — наказав Робін.
— Дайте йому ще й доброго коня, — підказала тихенько Маріан. — Цей подарунок повернеться з лихвою. Людина він гідна. Я добре його знаю.
Лицарю дали ще й коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом; Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку.