— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.
— Іди, — дозволив Робін.
Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.
Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:
— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?
— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.
Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.
— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.
Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.
— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?
— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.
— Та я всього-на-всього бідний пілігрим, — почав той нетвердо.
— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.
— Я неодмінно повернувся б, — сказав прочанин. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоч звідти вихід вільний.
— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти зміг пройти у місто.
Прочанин ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робіна Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто ніяк не потрапити, бо брама ще з учорашнього дня під суворим наглядом. А ось з протилежного боку на напад не сподіваються.
Загін, що був у засідці, не барився і поспіхом рушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової башти.
В мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна башти. Сміливо підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і за якусь мить насів на вартового ззаду, міцно схопивши його за горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже зв'язаний лежав долі. Хвилина, й Артур Бленд перебрався в його одяг і заволодів ключами від воріт.
Ще хвилина — і ворота відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про прихід лісовиків. Успіхові сприяло і те, що засудженого саме вивели з в'язниці і все населення міста, а також сторожа поспішили па базарну площу, де призначалася страта.
Вілл Стютлі вийшов твердими кроками, хоч і з пригніченим виразом на обличчі. Він з трепетом подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоч на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватись на допомогу беззбройних людей не доводиться.
Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними руками за спиною. Шериф та єпіскоп набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпіскопа, шериф нахвалявся, що покаже цим заколотникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Урядовець був певен, що ворота під надійною охороною, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники навряд чи наважаться зайти всередину міста, коли б навіть ворота було відчинено. І, дивлячись на добру сотню лучників та кіннотників, які плинули до місця страти, шериф задоволено усміхнувся.
Зрозумівши, що на порятунок сподватись не доводиться, бранець підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:
— Ваша світлосте, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще нііто не вмирав на шибениці.