Та де там. Шериф наче її не чув прохання в'язня. Він поклявся, що Вілл умре ганебною смертю, вмре на шибениці, а не від меча.
— На шибеницю його! — закривав шериф, подаючи знак катові.
В'язня штовхнули у візок. В ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, і нещасний полине в інший світ.
Але візок не доїхав до шибениці; Наперед вийшов прочанин і мовив:
— Ваша світлосте, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.
— Ні, — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!
— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — відказав твердо прочанин і звернувся до єпіскопа. — А ви, ваша світлосте, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?
Єпіскоп завагався. Йому так само, як і шерифу, не хотілося затримки, але люди довкола загули і захвилювалися. Тому він шепнув кілька слів шерифу, а той сердито кивнув прочанинові і процідив крізь зуби:
— Починай, святий чоловіче, та дивись не зволікай! — Потім урядовець віддав наказ солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у спілці з клятими розбійниками!
Прочанин робив своє діло і не звертав уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь проповідь.
Раптом серед натовпу прокотилась хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.
— Слухай-но, Вілле! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!
Прочанин, як зачув ці слова, враз поступився. А шериф, той теж не забув цього голосу.
— Ловіть його! — зарепетував його світлість. — Це такий же бандит. Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників па шибениці.
— І чого б ото я гарячкував, добродію, — осадив його запал Мач. — Спершу треба піймати, потім вішати. А от мені зараз заманулося позичити у вас нашого давнього друга.
Промовивши ці слова, Мач ударом гострого мисливського ножа розсік вузли, які стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.
— Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!
Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.
Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.
— Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.
І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.
— Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.
Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:
— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!
За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.