— Так, саме вони, ваша величносте, на це був королівський дозвіл.
Тут шериф запнувся, і король швидко запитав:
— А як вони приходили на останній турнір у Ноттінгемі? Таємно?
— Авжеж, ваша величносте.
— Їм було заборонено приходити?
— Ні, ваша величносте. Тобто…
— Що «тобто»? Говори!
— В інтересах громадськості, — знову почав шериф запинаючись, — ми справді-таки дозволили приходити всім, але через те, що ці люди становлять загрозу…
— О пресвята діво! — вигукнув король, і брови його зійшлись на переніссі. — Такої підступності не знали навіть сарацини, а ми ж вважаємо себе християнами.
Шериф мовчав, ніби в рот води набрав, і тремтів із страху й сорому. А король вів далі:
— Однак, любий шерифе, обіцяю, що сам усе з'ясую. Цих ошуканців слід навчити, що в Англії є король і він примусить шанувати закони.
За два тижні, виконуючи свою обіцянку, король вирушив з невеличким загоном до замку Лі. Коли серу Річарду доповіли про наближення кавалькади, то він одразу впізнав, що попереду їде його величність король. Спішно відчинивши браму, сер Річард Лі метнувся назустріч високому гостю, припав на коліно і поцілував стремено свого володаря.
Сер Річард брав участь у хрестовому поході, і багато пригод довелося йому пережити разом з королем. Отож зараз його величність звелів лицарю підвестися, а натомість спішився сам і тепло привітав товариша по зброї. Потім усі пішли в замок, де на честь високого гостя лунали звуки тріумфальних сурм.
Повечерявши та відпочивши, король суворим і владним голосом звернувся до лицаря:
— Я чув, що твій замок став гніздом і притулком для розбійників?
Сер Річард Лі здогадався, чиїх це рук діло, і виклав чисто все, що знав, — як ці ж самі розбійники вирятували його з біди, як вони допомагали іншим і як на подяку за поміч він обійшовся з ними по-лицарськи. Король прихильно поставився до його оповідання і докладніше розпитав про Робіна Гуда. З слів лицаря король довідався, що його батько вчинив колись несправедливість до батьків цього вигнанця; почув він і про ворогів Робіна та про його теперішнє життя.
— Ні, як собі хочете, — вигукнув король, схоплюючись на ноги, — а я мушу на власні очі побачити цих людей! Ти, сер Річарде, залишайся вдома разом з моїм почтом і будь напоготові. В разі потреби я покличу тебе. Мені хотілося б пошукати пригод у лісі і зустрітися з цим уславленим розбійником віч-на-віч.
Так сер Річард Лі з лихвою повернув свій борг Робінові Гуду.
Розділ двадцять другий
КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ПІЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ
І мовив Річард, сам король.
— Отак найкраще буде –
Поїду в ліс я до стрільців,
Побачу Робін Гуда.
Чернець Тук так старанно й уміло лікував розбите коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Тук силою тримав велетня в ліжку і не дозволяв йому підводитись.
Маленький Джон почував себе бадьоро. Він навіть з відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Щоб утримати пораненого в ліжку, ченцю довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. Хоч-не-хоч, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті жаданий дозвіл надійшов. І вони, не гаючи часу, разом з Туком подалися до своїх товаришів. Ті зустріли їх радо і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі відчувалася прохолода, посідали кружка і почали свою дружню вечерю.
Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, змінив промоклий одяг і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом до його вух знадвору долинув голос. Хтось просився па ніч.
Собаки в хижці занепокоїлися і здійняли гавкіт, указуючи тим, що за дверима чужа людина.
— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, ворог якийсь? Ішов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.
І Тук повагом підніс келих до рота. Але цієї ж миті почув громовий удар у двері. З губ у ченця зірвалася лайка, і він замалим не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:
— Гей, хто там! Відчиняй!
— Іди з богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я ні в чім не можу тобі допомогти. Якщо знаєш дорогу, то звідси усього кілька миль до Геймвелла.
— Не знаю я дороги, та якби й знав, то все одно нікуди не пішов би. Надворі періщить такий дощ, а у тебе в хижці тепло й сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!