Справді, становище Робіна Гуда було досить-таки незавидне. У незнайомця не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка. Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.
— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.
— Це Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.
Так, це був він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і став навколішки перед Чорним лицарем. Лісовики скам'яніли з несподіванки та подиву.
— Бачу, ваша величносте, що ви могли б обійтися й без нашої допомоги, — сказав покірливо Річард Лі.
— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.
— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.
Розділ двадцять третій
ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ
А потім Роб за Маріан
Останній тост підніс,
І дружно гримнуло Ура
А стрепенувся ліс.
росимо ласки, ваша величносте! — вигукнув Робін Гуд. —
Ми ваші вірні слуги.
Король суворим поглядом обвів розбійників що, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.
— Правду каже ваш отаман? — запитав він. Правду, ваша королівська величносте! — як грім ревнуло сто сорок дужих голосів.
Робін вів далі:
— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Правда, ми забирали в абатів нечесно здобуте ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Але водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруй нам свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за тобою.
Погляд Річарда потеплів. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців може бути справжня королівська варта.
— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом з своїм ватажком Робіном Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!
— Клянемося! — вигукнули розбійники.
— Підведися, славний Робіне Гуде! — мовив король Річард. — Я дарую тобі свою ласку, а незабаром буде ще й нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, треба цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас. хлопці, до страти. Не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допуститись того, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в особисту варту. Мені невдовзі доведеться звести деякі рахунки з норманськими баронами, і ваша допомога буде конче необхідна. Потім частина з вас повернеться до лісу й стане королівськими лісниками. Можливо, вони виявлять стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану виходь наперед!
— Йду, ваша величносте, — одгукнувся велетень, знімаючи капелюха.
— Славний вояче Маленький Джоне, — сказав король, оглянувши його з голови до п'ят. — Чи зможуть твої кволі м'язи витримати таке навантаження, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Нотінгема. Сподіваюся, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.
Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:
— Старатимусь виправдати довір'я, ваша величносте!
— Вілле Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отож повертайся скоріше додому та допоможи старому керувати маєтком. Найближчими днями, коли буде прийом при дворі, приїзди до Лондона.
За цим король викликав Вілла Стютлі і призначив його командиром королівських лучників.
Потім надійшла черга до ченця Тука.
— Благаю пощадіть, ваша величносте, — почав був покірливо слуга божий. — Хто я такий, що посмів підняти руку на свого володаря!
— Але ж володар у боргу не залишився і дав тобі здачі, — одказав Річард посміхаючись. — Проте я не маю наміру вести суперечки між церквою та державою. Скажи краще, чим би я міг віддячити за твою гостинність? Може, підшукати для тебе таке місце, де не доводилося б нікого карати і де можна було б жити тихо та мирно?
— Не утруднюйте себе, володарю, — відповів Тук. — Я людина простої вдачі і не зможу вжитися з порядками при дворі. Не до душі мені різного роду витребеньки. Все, що мені треба, — це ситненько попоїсти, випити кухоль доброго пивця і бути завжди здоровим. Гадаю, цього мені вистачить до кінця днів моїх.