Данієль ДЕФО
РОБІНЗОН КРУЗО
Роман
Розділ 1
Перші кроки
Я народився 1632 року в Йорку в поважній родині — батько мій заробляв собі на хліб нерухомістю, а походив сам із Бремена. Переїхавши до Йорка, він одружився з моєю матір'ю, що була з родини Робінзонів, от чому при народженні я отримав таке ім'я.
Мав я двох братів — один із них служив підполковником у Фландрії і загинув у битві при Дюнкерку. Ким став середульший брат, я не знав, але батьки мої здебільшого сушили собі голову, ким стану я.
Я був третім, наймолодшим сином у родині, не здатним до жодного ремесла, адже з дитинства мене полонили мрії. Я отримав чудову середню освіту, і батько волів, щоб із мене вийшов адвокат, але я марив морем. Ні батькові заборони, ні материні вмовляння не могли збити мене з цього фатального, як я згодом переконався, шляху.
Одного дня мій статечний батечко закликав мене до кабінету й лагідно заговорив на тему моря. Його цікавило, що саме, окрім юнацької пристрасті до подорожей, тягло мене покинути батьківський дім і рідну країну. Він переконливо пояснював, що тільки нездалі злидарі, які нічого не змогли досягти на батьківщині, або ж пересичені багатії пускаються в мандри, щоб тим зажити собі слави. Я ж походив із родини середнього достатку й міг сподіватися на тихе, спокійне, щасливе життя; тисячі людей заздрять такому життю.
Після цього вступу батько серйозно мені сказав: не поводься як безрозсудний хлопчак, користайся з того, чим доля щедро тебе обдарувала. Він обіцяв свою підтримку й допомогу, якщо тільки я погоджуся залишитися вдома й викинути дурниці з голови. Наостанок він сказав: твій найстарший брат теж мав юнацьку мрію — хотів служити в армії, і що з того вийшло? Коли ж і я наважуся на нерозумний крок, Бог не благословить мене, а батько не зможе мені допомогти.
Батько так розхвилювався від розмови, що сльози виступили в нього на очах, а голос урвався.
Я був надзвичайно зворушений його словами і навіть вирішив покинути думки про втечу. Але вже за кілька днів татові слова потихеньку вивітрилися з моєї шалапутної голови, а ще за кілька тижнів я твердо постановив тікати. Я захопив мою матінку в момент, коли вона була в гарному гуморі, і звірився їй, як палко бажаю поглянути на світ. Нехай батько дасть свою згоду, бо я змушений буду втекти і без неї, адже маю вже вісімнадцять років. Мені запізно вчитися торгівлі а чи праву, а коли б я й пристав на це, то певен, що не витримаю науки й утечу-таки на море. Якби матуся поговорила з батьком, аби він погодився на одну-однісіньку подорож, то, може, я, скуштувавши моря раз, на другий уже й сам його не захочу. І тоді вже надолужуватиму згаяний час із подвійним завзяттям.
Мати страшенно розхвилювалася: вона-бо була певна у марності будь-яких спроб переконати батька. Та й як я можу далі мріяти про море після відвертої розмови з татом? Вона ж зі свого боку не піде проти чоловікової волі і теж не підтримає мене.
Хоча матінка відмовилася навіть зачепити цю тему з батьком, пізніше я чув, що вона таки до нього говорила, а він тільки й одповів: «Хлопець міг би щасливо прожити вдома, та коли він усе-таки зважиться на подорож, життя його зійде на пси, і я не можу дати на це згоди».
Минув майже рік, доки я насмілився-таки на втечу, але весь цей рік я не приставав на жодні пропозиції взятися до справи, яка була б мені не до душі. Одного дня я завітав до містечка Гулль; я й на гадці не мав нічого такого, аж раптом зустрів приятеля, який разом зі своїм татом збирався плисти на кораблі до Лондона і запропонував мені приєднатися до них. Вони не просили жодної плати за цю подорож, тож я без батьківського благословення, не дбаючи про наслідки, 1 вересня 1651 року заплигнув на борт корабля, що прямував до Лондона.
Ще ніколи ланцюжок нещасть не починався для молодого мандрівника так рано і не тривав так довго, як у мене. Ледь корабель вийшов із затоки Гамбер, як здійнявся вітер, а море страшенно розхвилювалося. Я ще жодного разу не був на морі, тож тіло моє пройняла слабкість, а серце охопив жах. Подумки я вже лаяв себе за нерозважливий учинок, бо це небесні сили покарали мене за непослух батькам. І татові сльози, і материні вмовляння одразу пригадалися мені, тож совість моя нила від страшного каяття.
А тим часом шторм посилювався, і морські хвилі вищали, — хоча згодом мені довелося спостерігати і гірші шторми, проте й цього було досить, щоб вразити юного моряка, який ані крихти не знався на морському ремеслі. Я так і чекав, що котрась хвиля проковтне наш корабель, і щораз як судно провалювалося з гребеня хвилі у морську глибінь, мені здавалося: ми вже ніколи не випливемо. Я молив Бога порятувати мене і заклявся, скоро-но ступлю на тверду землю, до кінця життя й не мріятиму про кораблі. Понад усе мені кортіло повернутися додому до батька.