Выбрать главу

Але надто часто несподіване збагачення має згодом гіркі наслідки. Так сталось і зі мною. Наступного року справи на плантації йшли вельми успішно: я виростив п'ятдесят великих звоїв тютюну — кожен із них важив понад сто фунтів — і відклав їх до повернення флоту з Лісабона. В голові ж моїй почали снуватися недосяжні плани та проекти. Якби ж то я нарешті заспокоївся і далі працював на землі! Таж ні: лиха доля, проти якої застерігав мене батько, знову підмовляла мене на нерозважливі вчинки.

Мрії, які одного разу штовхнули мене на втечу від батьків, знову не давали мені спокою. Мені замало було тихого і забезпеченого життя — кортіло всього й одразу, а натомість я опинився на дні найглибшої прірви.

Майже чотири роки я мешкав у Бразилії; за цей час я не тільки забагатів на плантації, а й добре вивчив мову та заприятелював з іншими плантаторами й торгівцями порту Сант-Сальвадор. У їхньому товаристві я часто розповідав про дві мандрівки до берегів Гвінеї, про торгівлю з чорношкірим населенням, про те, як цінуються тут дрібнички — намиста, іграшки, ножі, ножиці, сокири, люстерка тощо, — і за них можна не лишень виміняти золотий пісок і слонову кістку, а й привезти собі чорношкірих рабів.

Приятелі завжди з інтересом слухали мене, а найбільше їх цікавили чорношкірі раби — в той час у Бразилії така торгівля здійснювалася з дозволу королів Іспанії та Португалії, і коштували раби недешево.

Одного ранку трійця приятелів-плантаторів завітала до мене з таємною пропозицією. Попросивши мене тримати їхні слова в секреті, вони розповіли, що мають намір спорядити корабель до Гвінеї — хочуть привезти собі рабів для роботи на плантаціях. Усього-на-всього один вояж! Мене ж вони запрошували у ролі суперкарго, тобто відповідального за торгову оборудку у Гвінеї, і запропонували добру частку прибутку.

Лиха година штовхнула мене пристати на цю пропозицію!

Я з радістю дав згоду, коли тільки хтось пригляне за моєю плантацією, доки мене не буде. На випадок загибелі я склав заповіт на користь капітана-португальця, який порятував мені життя. Половину статків, отриманих із продажу плантації, я відписував йому, а другу половину він мав переслати в Англію.

Коли б я так само ретельно обмірковував, чи варто мені взагалі вирушати у подорож, як я готувався до неї! Коли б я тільки пам'ятав, скільки разів уже море повставало проти мене!

Компаньйони спорядили корабель і придбали необхідні товари. Лихої днини 1 вересня 1659 року я вирушив у путь — це був той самий день календаря, якого вісім років тому я вчинив проти волі батьків у Гуллі.

На кораблі ми везли сто двадцять тонн товару (здебільшого дрібничок: намист, дзеркалець, ножиць, ножів, сокир тощо) і шість гармат; в команді було чотирнадцять моряків, окрім капітана.

Щойно ми зійшли на борт, як підняли вітрило і, спрямувавши корабель на північ від узбережжя, мали намір відійти на десять-дванадцять градусів північної широти, а після цього взяти курс на Африку. Весь час, поки ми йшли до мису Святого Августина, погода стояла чудова, хіба що занадто спекотна. Тут ми вийшли у відкрите море і втратили землю з поля зору. Ми взяли курс на острови Фернанду-ді-Норонья, проминули їх і за дванадцять днів опинилися на семи градусах двадцяти двох мінутах північної широти.

І тут ми потрапили в страшний ураган — справжній торнадо. Почався він на південному сході та швидко рухався на північний захід, але зрештою зупинився на північному сході. Дув такий шалений вітер, що дванадцять днів ми нічого не могли вдіяти, просто лягли в дрейф і чекали вироку долі. Ніхто на кораблі вже й не сподівався на порятунок.

На біду, ще й один із матросів помер від тропічної лихоманки, а інший разом із юнгою опинився за бортом. На дванадцятий день погода трохи заспокоїлась, і капітан провів виміри та визначив, що ми зараз приблизно на одинадцятому градусі північної широти, але на двадцять два градуси довготи далі від мису Святого Августина. Тобто перебували ми зараз десь побіля Гвіани на півночі Бразилії, поміж річками Амазонкою й Оріноко, яку ще називають Великою Рікою. Корабель протікав, і капітан мав швидко вирішити, як йому чинити.

Я не хотів повертатися до берегів Бразилії. Ми ще раз проглянули карту узбережжя Америки і вирішили, що нема сенсу причалювати, допоки ми не наблизимося до островів у Карибському морі. Ми взяли курс на Барбадос і, тримаючись далі в морі, щоб нас не затягло в Мексиканську затоку, сподівалися за п'ятнадцять днів досягти землі — без зупинки ми ніяк не допливли б до Африки.