Коли я облаштував житло, треба було подбати про місце, де я міг би розводити ватру, і про дрова. Отож і про це, і про те, як я розширив печеру, і про інші зручності я розповім згодом, а зараз хотів би поділитися думками, які обсідали мене весь це час.
Я опинився на безлюдному острові далеко від морських шляхів, тож мав усі підстави вважати, що небеса покарали мене і решту життя я маю збавити у цьому пустельному куточку світу. Розмислюючи про майбутнє, я не міг стримати сліз, бо за таких обставин не здатен був навіть подякувати Господу за своє врятоване життя. Та одного дня, коли я з рушницею блукав узбережжям, інші думки зринули в моїй голові. «Пригадай собі, — почав я міркувати, — де зараз твої приятелі-моряки? Хіба не одинадцятеро вас сиділо в байдаці? І де ж тепер десятеро з команди? Чому ніхто не врятувався, окрім тебе, чому ти мусиш вештатися тут одинаком?» Я поглянув на море і збагнув: нема такого зла, що не несло б у собі хоч часточку добра.
Пригадалося також, як непогано я облаштувався на острові, а цього б не сталося, якби корабель дивом не зацілів (шанси ж його були тисяча до одного)! Що б я робив без зброї, без набоїв, без реманенту, без одягу й намету над головою? Та все одно мене не полишали сумні думки про цілковиту самотність на безлюдному острові. Я почну життя спочатку, і нехай усе буде так, як має бути. За моїми підрахунками, я опинився на страшному острові ЗО вересня. Сонце стояло в мене просто над головою, і я приблизно підрахував, що перебуваю на широті дев'ятьох градусів двадцяти двох мінут на північ від екватора.
Через десять-дванадцять днів мені спало на думку, що я швидко втрачу лік часу, коли в моїх запасах скінчиться і папір, і чорнило, і пера. Я не знатиму, коли будень, а коли свята неділя. Тому я відпиляв дерев'яну дошку, прибив її на хрестовину і вкопав на березі, куди мене вперше викинула хвиля. На дошці я викарбував напис: «У цьому місці я ступив на берег 30 вересня 1659 року».
На товстій палі хрестовини, де кріпилася дошка, я щодня ножем карбував зарубку. Кожна сьома зарубка була довшою, ніж інші, і таким чином я вів свій календар, відраховуючи тижні, місяці й роки.
Ще одне призабув: на кораблі з нами мешкали двійко котів і собака; про їхні видатні пригоди я розповім свого часу. Котів я перевіз на острів на плоті, а собака сам стрибнув із корабля у воду й доплив до берега того ж таки дня, коли я доставляв на берег свій перший вантаж. Багато років поспіль він вірою і правдою служив мені. Мені не треба було нічого, що він готовий був уполювати для мене; мене не радувало його мовчазне товариство — понад усе я хотів, щоб собака заговорив до мене. На жаль, він не вмів говорити.
Згодом серед речей, врятованих із корабля, я знайшов дрібниці, котрі спершу вважав не надто потрібними. Серед них були пера, чорнило, папір, що належали капітанові, старпому та теслі, а також кілька компасів і математичних приладів, підзорних труб, карт, книжок із навігації, — усе це я зібрав докупи, ще не знаючи, знадобляться вони мені чи ні. Поміж цих речей було також три Біблії, котрі мені прислали з Англії, кілька португальських книжок, а ще декілька молитовників. І доки мені вистачало чорнила, я вів охайні записи. Коли ж чорнила забракло, я не зміг продовжувати — не знайшов жодної рослини, з якої міг би зробити чорнило сам…
А того дня я перебирав подумки речі, які мені були так потрібні, проте яких я не зміг узяти на кораблі: по-перше, великий запас чорнила; по-друге, мені необхідна була гостра лопата, щоб копати, і квадратна шупля, щоб відкидати землю; бракувало голок, шпильок, ниток; кепсько було спати без постільної білизни, та згодом я пристосувався.
За браком реманенту кожна нескладна робота перетворювалася на тяжкий труд. Так я промучився майже цілий рік, заки обладнав свій намет і скінчив огорожу довкруж нього. Палі, які я забивав навколо житла, були такими важкими, що я ледь міг підняти їх, тому рубати їх було неймовірно складно, а ще важче було волочити додому. На першу палю в мене пішло три дні: два дні я рубав і загострював кінці, а на третій день заледве доволік палю з лісу. Для цього придалися залізні гаки, хоча вони й перетворювали роботу на тяжку муку, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Та що за біда мені з того? На безлюдному острові я маю вдосталь часу. Та й що матиму до діла, коли ця важка робота нарешті скінчиться? Блукати островом у пошуках їжі? То я й так майже щодня змушений це робити…Дедалі частіше я замислювався над станом, у якому опинився. Свої міркування я записував — не для когось, хто може опинитися на безлюдному острові після мене, — це занадто неймовірно, — а для того, щоб хоч якось упорядкувати думки. Розсудливість брала гору над відчаєм, я втішав себе, як міг, тож наважився на кожне погане знайти щось хороше, так би мовити, звести дебет із кредитом, щоб хоч трошки втішити себе у цьому жалюгідному становищі. Отже: