Такі думки кружляли в моїй голові, допоки шторм не вщух. Але вже наступного дня настрій мій змінився: хоча я ще почував деякі ознаки морської хвороби, проте небо виясніло, вітру не було зовсім, над морем запав лагідний вечір. На ніч сонце скотилося за обрій, а зранку піднялося небесним склепінням; тихе море було настільки чарівним, що я не міг одвести від нього очей.
Всю ніч я міцно проспав, морська хвороба відступила. Зранку я з подивом роззирав тихе й красиве море, яке щойно добу тому було таким моторошним. Мій приятель скористався з того, що я змінив думку про море, і, плеснувши мене по плечу, заговорив:
— Ну, Робіне, як ти перебув цю халепу? Можу заприсягтися, що ти вчора добряче налякався вітерцю!
— Вітерцю, ти кажеш? — відповів я. — Та це ж був справжнісінький шторм! — Який шторм, дурню! І ти називаєш це штормом? На такі шторми порядні моряки й уваги не звертають! Але ж ти, Робіне, зовсім зелений у морських справах. Давай-но зладуємо по кухлю пуншу і забудемо про все. Бачиш, як виладніла сьогодні погода?
Не буду довго тут розводитися, скажу тільки, що ми повелися, як усі моряки усіх часів: від кухля пуншу хміль закрутив мені голову і вивітрив усі добрі наміри й муки совісті, які я почував напередодні. Одним словом, лагідне море втишило всі страхи, а колишні мрії завирували з новою силою. Я цілком забув обіцянки, які давав сам собі. А якщо якась розважлива думка й заповзала в голову, я миттю відкидав її. Попиваючи пунш у доброму товаристві, вже днів за п'ять-шість я цілком подолав муки совісті — хіба не так само поводиться переважна більшість юнацтва? І тоді провидіння, як і має бути в таких випадках, назавжди відвернулося від мене.
На шостий день ми підійшли до порту Ярмут. Вітерець дув нам в обличчя, а загалом погода стояла тиха, тож із дня шторму ми подолали небагато шляху. У Ярмуті нам довелося кинути якір і чекати на попутний вітер днів сім або й вісім. За цей час із Ньюкасла прийшло чимало кораблів, бо саме в цьому порту найзручніше було перечекати, доки вітер подме в бік ріки.
Нам би, може, й не довелося стояти так довго, бо ми б зайшли на ріку з припливом, проте вітер свіжішав, а днів за чотири-п'ять подужчав. Але ж ми стояли в гарному порту, на міцному якорі, і моряки не хвилювалися зовсім і навіть не думали про небезпеку, а натомість відпочивали й забавлялися. Аж раптом на восьмий день зранку вітер посилився, і наші матроси ледве змогли спустити стеньгу та задраїти все, що зачиняється, щоб корабель мав цілком вільний хід. Під обід море не на жарт розігралося, ми насилу витримали приплив і гадали, що якір обірветься. Нарешті капітан скомандував витягти запасний становий якір, і тепер нас тягло в море і крутило, незважаючи на два інші якорі.
Здійнявся шалений шторм, і я став помічати переляк і подив в очах бувалих моряків. Навіть капітан, хоч і далі робив усе для порятунку корабля, кілька разів дорогою до каюти бурмотів собі під ніс: «Боже, змилостився над нами! Ми всі загинемо! Нам усім каюк!» Я ж на початку поводився, як дурний хлопчисько, лежачи собі в каюті в третьому класі й навіть не звертаючи уваги на шторм: я гадав собі, що загроза смерті давно минула, цього разу й близько нічого страшного не станеться… Та коли капітан кілька разів пройшов повз і промурмотів, що нам гаплик, я нечувано перелякався.
Я вискочив із каюти й роззирнувся — ніколи в житті не бачив нічого жахливішого: море котило гори хвиль, і кожні три-чотири хвилини хвиля накривала нас. Біда була кругом: на двох кораблях неподалік рубали щогли, бо судна й так під тягарем вантажу майже сиділи у воді, а потім хтось крикнув, що корабель за милю від нас пішов на дно. Ще два зірвало з якорів і витягло з Ярмутського порту у відкрите море, а на них уже не лишалося жодної незламаної щогли! Легшим кораблям велося краще, та й тут не всім пощастило: два чи три пронеслися повз нас у відкрите море, і вітру вони могли протиставити тільки шпринтови.
Надвечір старпом і боцман благали капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан заперечував, але боцман доводив: якщо не зробимо цього, потонемо. Капітан погодився, та коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла захиталася й почала розкачувати корабель, тож довелося зрубати і її — на палубі нічого не лишалося.
Можете здогадатися, в якому стані міг тоді перебувати такий молодий моряк, як я, що й десятої частки подібного страху до того не переживав. Каяття знову заволоділо мною. Та я не знав, що найжахливіше ще попереду. Шторм дедалі дужчав, і бувалі моряки зізнавалися: самі ніколи не бачили нічого гіршого. Ми мали міцний корабель, проте він був добряче навантажений і сидів так низько, що матроси раз у раз вигукували: от-от підемо на дно! Я був настільки недосвідчений, що як слід і не зважав на такі вигуки, проте мене вразило інше: і капітан, і боцман, і кілька інших найрозважливіших матросів молилися, а це, погодьтеся, трапляється з ними нечасто!