Опинившись на березі живим і здоровим, я звів очі до неба й подякував богові за порятунок, хоч кілька хвилин тому я вже втратив був останню надію. Думаю, немає таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили, і я анітрохи не дивуюся тому, що, коли оголошують помилування злочинцеві, який стоїть уже із зашморгом на шиї й от-от має повиснути, то завжди при цьому присутній лікар, щоб пустити йому кров, бо від несподіваної радості у помилуваного може зупинитися серце.
Неждана радість, як і жаль, вражають розум.
Я ходив по березі, здіймав руки до неба і робив ще тисячу жестів і рухів, яких не можу тепер описати. Все моє єство, якщо можна так висловитися, було перейняте думками про порятунок. Я думав про своїх товаришів, які всі потонули, і про те, що ніхто, крім мене, не врятувався; принаймні нікого з них я більше не бачив; від них не залишилося й сліду, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.
Глянувши туди, де на мілині стояв наш корабель, я ледве міг розгледіти його за пінявими валами, — так він був далеко, і сказав собі: «Боже! Яким дивом я вибрався на берег?»
Натішившись думками про порятунок від смертельної небезпеки, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю далі робити. Мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від подальших страхів та лих. Я змок до рубця, переодягнутись не було в що; я не мав ні їжі, ні води, щоб підкріпити свої сили — отож я або помру з голоду, або мене роздеруть хижі звірі; і що найгірше — я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину, щоб забезпечити себе харчами, ні боронитись від хижаків, які захочуть напасти на мене. Взагалі у мене не було нічого, крім ножа, люльки та бляшанки з тютюном. То було все мов майно. На саму думку про це я впав у такий розпач, що довго бігав, мов божевільний, по березі. Коли настала ніч, я з завмиранням серця питав себе, що мене чекає, коли тут водяться хижі звірі, адже вони завжди виходять на полювання вночі.
Єдине, що я міг тоді придумати, це вилізти на товсте, гіллясте дерево поблизу, схоже на ялину, але з колючками, і пересидіти на ньому ніч, а коли настане ранок, вирішити, якою смертю краще померти, бо жити тут мені здавалося неможливим. Я пройшов з чверть милі від берега вглиб подивитись, чи немає де прісної води і, на велику радість, знайшов ручай. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я вернувся до дерева, виліз на нього й постарався вмоститись так, щоб не впасти заснувши. Потім вирізав для самооборони коротенький сучок, ніби ломачку, сів якнайзручніше і від надмірної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагатьом спалося б на моєму місці, і здавалось, ніколи ще не прокидався такий свіжий та бадьорий.
Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілось. Погода прояснилась, вітер стих, і море вже не лютувало й не здіймалось. Але мене найбільше вразило те, що вночі корабель принесло припливом з мілини майже до тієї скелі, об яку мене так сильно вдарило хвилею, і тепер він стояв за милю від того місця, де я ночував: тримався він майже рівно, і я вирішив побувати на ньому і врятувати хоч що-небудь із корисних для мене речей.
Спустившись із свого пристановища на, дереві, я ще раз озирнувся навкруги й найперше побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов туди, сподіваючись дістатися до шлюпки, але, як виявилось, шлях перепиняла маленька затока чи бухточка з півмилі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти що-небудь для підтримки свого життя.
Пополудні море зовсім заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило підійти до корабля на чверть милі. І тут я знову відчув напад глибокого горя, бо зрозумів, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі: переждавши шторм, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би, як тепер, такою бідолашною істотою, геть позбавленою людського товариства. На цю думку сльози потекли в мене з очей, але сльозами горю не зарадиш, і я вирішив по змозі дістатися до корабля. Скинувши з себе одежу (день був дуже жаркий), я ввійшов у воду. Проте, підпливши до корабля, я зіткнувся з новою трудністю: як на нього вилізти? Він стояв на мілині, майже весь виступаючи з води, і вчепитись не було за що. Я двічі обплив круг нього і за другим разом помітив канат (дивно, що він не зразу впав мені в очі), який звисав так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, пощастило впіймати його кінець і видертись на судно. Корабель дав течу, і в трюмі було повно води, проте він так загруз у піщаній чи, точніше, мулистій мілині, що корма піднялась, а ніс мало не торкався води. Отже, вся кормова частина була вільна від води і жодна з речей там не намокла. Я виявив це відразу, бо, цілком природно, мені насамперед хотілось дізнатися, що саме на кораблі попсувалось і що залишилось непошкодженим. Виявилось, по-перше, що весь запас провізії був сухий; а що мене мучив голод, то я поквапився до комори, набив кишені сухарями{38} і їв їх на ходу, щоб не марнувати часу. В кают-компанії я знайшов пляшку рому і відсьорбнув кілька добрячих ковтків, щоб підбадьоритись для дальшої роботи. Насамперед потрібен був човен, щоб перевезти на берег речі, які могли мені згодитися.