Вогонь надії повільно згасав у грудях старого Перегуді. Тільки видалося йому чомусь, що разом била вдарили і наче заволали людськими голосами.
— До хана покірливо треба йти…
— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…
Підвів голову, ніби у неба питаючи, що ж діяти їм усім? Хіба немає більше сміливців у Руській землі? Кияни теж слідом за ним глянули вгору, дивуючись, що шукає там старий Перегудя. І в цей час з покрівлі княжого ґанку зірвався голуб, піднявся над градом високо-високо і білою стрілою майнув у бік річки, пролетів безборонно над печенізькими улусами й зник. Мов занімілі, охоплені світлою надією, стежили за ним кияни. Хтось вигукнув:
— Боги подали нам знак! Це — добрий знак!
І усі загаласували:
— Боги почули наш голос! Вони допоможуть!
— Вони сказали, що сміливець у граді…
— Треба шукати його!
Тоді наказав тисяцький ходити по всіх вежах і вулицях, по боярських хоромах і хижах смердів, серед гриднів та іншого люду, викликаючи того, хто погодився б піти на той бік. Пішли оповісники по княжому граду, і голоси їхні пробивалися навіть крізь гук бойовиська.
Перегудя залишився на ґанку. Стояв на самоті, обіпершись на меч. Щось думалось йому. Але так, ніби уві сні. Що то сліпить очі: зблиск мечів чи сонця на воді? Чому пам’ять так чіпко тримає той далекий день, коли лодії зійшлися посеред річки і над ним, малим і наляканим, забряжчали мечі? Може, тому, що вперше тоді побачив смерть і червону від крові воду? Ще й досі його очі бачать розпачливо обличчя батька, його широко відкритий у передсмертному крику рот. Шолом батьків зник у воді, а той, хто убив його, стояв на краю лодії, і переможне волання його летіло над річкою. Ось тоді Перегудя підхопив батьків меч і вразив головника[49].
Відтоді й став він воїном, відтоді й полишив його назавжди страх. Не мав його і нині, бо знав, що ніколи не схилить голови перед чужинцями, що його останній бій настане при сході сонця. А град? А князівська родина і увесь люд? Хіба залишиться отут тільки, руїна?
Руїна… Пустка… Безлюддя… На мить зринуло в пам’яті уже не раз бачене: обгорілі колоди, мов чорні списи, стримлять на місці осель, біліють кістки, здичавілі собаки, напівзогнилий човен прив’язаний до берега… Невже і на цьому місці буде то ж саме? І аж серце защеміло, а думка бунтувала, не могла змиритися з безвихіддю.
Ех, розчинити б оце ворота, вийти в чисте поле з своїми дружинниками, пустити в хід гострі мечі! Сам попереду і пішов би, нехай би знайшовся серед тих вузькооких ординців хоч один, хто вистоїть супроти нього. Ще є сила, ще досить спритності та вміння… Але сам же й остуджував свій запал: «Не годиться мені, старому воїнові, кидатись зопалу на смерть і прирікати всіх. Поб’ють нас, а тоді місто залишиться зовсім беззахисне, на мурах нікому буде стати. Якби прийшов з того боку Претич, якби прийшов… Тоді б з двох боків ми… Не прийде, то буде завтра в мене останній день… Нехай викуп несуть ханові, тільки без мене. Скажу княгині, щоб зглянулася на мої рани, не ганьбила мою гордість русича, не змушувала меча віддати ворогові, а дозволила б викликати на герць печенізького богатиря. Загину, то з честю. А поб’ю його, то нехай виходить інший».
Від цих думок тисяцький повеселішав і заспокоївся. Що ж, свою долю він уже обрав, тепер треба було подумати про киян, про всіх, хто жив у нижньому граді, а тепер пухне від голоду тут, на Горі. І дивно тоді йому стало, що ось у нього, княжого тисяцького, стиснулося серце в грудях не від згадки про княгиню та бояр, а від того передчуття лиха, яке може впасти на оцих ковалів і гончарів, кожум’як і рибалок. А ще думалось про їхні лади та чада. Раніше лиш досадливо кривився, коли зустрічав гурт жінок та непосидючу дітлашню біля них. Які ж вони галасливі й дзвінкоголосі, аж у вухах лящить.
Вважав, що від них воїнові немає ніякої помочі, тільки розтоплюють серце його своїми слізьми та благаннями. Тільки журба і сум огортають дружинника, коли йде він з князем воювати далекі землі. Серце в такого воїна скімлить, мов голодний пес. Може, тому й не наважувався завести собі ладу, а руці звичайніше було стискати руків’я меча, ніж пестити дитячу голівку. Служив князям і тілом, і помислами.
А ось тепер щось зрушилось у звичному плині його життя войовника. І не передчуття близької смерті змушує гучніше битися серце. Ні, не страх смерті. Щось незрозуміле діється в його душі. Гляне вгору — зірка блищить, а йому видається, що хтось дивиться на нього суворо й докірливо. І такою невимовною тугою війне на нього, ніби стріла застряла в грудях.