Іде вулицями града, зустріне погляд якоїсь жінки і аж наче спіткнеться об нього, бо стільки благання й надії в її очах. А ще коли тулиться біля неї хлопченя переляканим птахом, то вже й зовсім знічувався. Хоче щось мовити, але побоюється, щоб гучним голосом ще дужче не налякати унота, простягне руку, але не торкнеться світловолосої голівки, тільки подивиться на долоню свою, широку й тверду.
Та найчастіше згадує молодого огнищанина, докори княгині. Гнівний блиск її очей, сухі старечі руки вп’ялися в поруччя крісла… «Ех, княгине, княгине, — похмуро дивиться на вікна хоромів, — уноша живота свого не жалів, вість таку приніс, а ти картаєш мене за то, що не винищив його рід до кореня…» І немилість повелительки вже не лякає його, вона мовби віддалилася од нього, од усіх, хто і пильнує на вежах і підставляє груди під ворожі стріли. «Це ж там десь і той огнищанин. Чи хоч шолом йому знайшли та є якийсь бехтерець[50]?» — занепокоєно озирнувся тисяцький.
— Гей, є тут хто? — гукнув.
З темряви висунулась постать воїна зі списом.
— Нехай приведуть огнищанина! Ну, того, що вість приніс… Та швидше його сюди, я тут чекатиму!..
Воїн хутко кинувся виконувати наказ, розмахуючи списом.
Перегудя ж усівся на приступку князівського ґанку, поставив меча перед собою, зіперся обіруч. Ніч. Гостроверхі вежі стримлять. Вогнища на вулицях, хиткі тіні воїнів, брязкіт зброї. Серце старого войовника втішається цими звуками і видивом. Звичність у них і передчуття близького бойовиська.
Тільки в небі, що нависло над градом чорним куполом, непевність. Холодний блиск зірок. Якась вкрадливість таїться в їхній застиглості. То затягує їх у глибочінь, у безодню, яку тільки й помітно вночі, то яскравим спалахом летять вони назустріч очам. А небо ось зсувається усе враз над головою, тягне за собою зірки. Перегудя міцніше стискає руків’я меча, бо здається, що крутий берег і град на ньому теж повертають за зірками, аж ніби земля здригнулася під ногами. І грім загуркотів притишено, але грізно. Довго збирався на силі, пробував свою міць то понад берегом, то в полі, за стінами града, то попід самісінькими кручами, відбиваючись рокітливо у проваллях. Аж згодом, вигулявшись і налившись лютою силою, загримкотів, мовби оскаженілі табуни коней примчали з степів і враз загарцювали попід стінами. Ось вони ближче і ближче, вдарились у ворота.
«Еге, та це ж не грім! — підхопився Перегудя. — Що ж це я дрімаю? А це орда на приступ іде». І в цей час загули била, скликаючи оборонців града. Купки воїнів, поспіхом одягаючи бойові обладунки й стривожено перегукуючись, поспішали на вежі. У спочивальні княгині запалили світильники, з вузьких віконниць лягли на широкі кам’яні брили, якими було вистелено двір, довгі смуги. Зблиснули краплі роси і згасли. Тисяцький нахилився, провів рукою по траві, що рідко пробивалася між брилами. Долоня стала вогкою, і він притулив її до обличчя, ніби відганяючи гіркі думи.
Коли зійшли кияни на стіни і стали на них, серця їхні сповнилися жахом. З усіх боків орда підступала до града. Печеніги йшли без вогнів. Десь там унизу товклася тьма людей, роз’ятрених жадобою руйнування і нищення. Здавалося, що то річка, витіснена з берегів ордою, бурунилась попід стінами, наливала захисні рови і піднімалася вище й вище. Ось-ось вона перехлюпне через вежі, потопить у собі все живе. Де взяти сили й мужності, щоб серце не здригнулося від страху? В якому вогні спалити легкодухість і розпач? Проти кого боронитись, коли найзіркіші очі безсилі побачити ворога, пробитися крізь пітьму?
Не розрізнити в ній ні голосів, ні тупоту ніг. Суцільне людське ревище, що захлинається у власній люті. І тільки, наче піна на гребенях темних хвиль, буруняться оголені мечі…
Київські воїни, зморені голодом і цілоденним сторожуванням, заціпеніло дивились на те, як з темряви витикаються драбини і гаками вгризаються у верхні краї зрубів. Стоять незворушно, ніби й не чують, як гатять оббиті залізом колоди, розбивають дубову браму. Удари зливаються в майже суцільний гуркіт, який чути у всьому граді і від якого нікуди було сховатись. А ще це безнастанне пронизливе галайкання під мурами, в якому не можна розрізнити жодного слова. Тому й здавалося, що то не люди обсіли їх з усіх боків, а якісь небачені істоти, дикі й несамовиті, які не знають, що таке смерть, а тому й не підвладні страхові. Тоді як від них боронитися? Чи й візьме їх меч? Де тисяцький, інші бояри та воєводи? Чому не видно варягів, хвацьких та запопадливих тоді, коли треба привести до покори якийсь рід русичів?