Не стримував ні ходи, ні незгоди з словами володарки. Дух непокори нуртував у грудях. Розумів, що в таку тяжку годину мусить вгамувати свої почуття. Знав, що Ольга заради своїх онуків, врятування власного життя і бояр піде на будь-які поступки Курі. А може поступитись, схилити згідливо голову і піти в’язати київських людей, щоб своєю запопадливістю перед ворогами заслужити собі життя? А найперше треба братися за тих, які прийшли шукати захисту за цими вежами з нижнього града. Бо навіщо їм уже та воля? Усі їхні достатки, хижі спалені, й на згарищах бенкетують печеніги. Буде і тут таке саме.
Туга заступила світлицю. І привиділось тисяцькому, ніби стоїть він на цьому березі без меча й шолома, лахміттям спадає долу одяг. Якась сила скувала тіло і не дає змоги озирнутись. Та він знає, що позаду града немає, навіть дим уже розвіявся. А внизу річка теж зникла, увійшла в землю, тільки чорне багно булькотить і на ньому слід видніється, широкий і блискучий. Хто залишив його? Придивляється в жахом: це сліди ніг безлічі людей. Його погляд біжить за ними і але крайнеба, у мареві натрапляє на вервечку чоловіків, жінок і дітей. Вони далеко, але він бачить їхні згорьовані очі, чує їхні розпачливі зойки…
— Ординці заберуть киян. Людського духу не залишиться на цьому місці,— видихує знову Перегудя.
— Багато родів у Руській землі… Прийдуть сюди — і град оживе. Чого ти переймаєшся цим, воєводо? Були б князі, а люд завжди, до них тягнутиметься. — Голос Ольги лунав твердо, і не було в ньому жалю. — Сам підеш і приведеш… мечем…
Останні слова вимовила майже пошепки, але хлопці почули їх. Може, тому, що напружили слух і чекали на них, а може, тому, що тим словам нікуди було подітись. Отож знайшли шпарину і випорснули в передпокій у прочинені двері, гострі й одверті у своїй жорстокості.
«А що ж станеться зі мною? Знову бранцем мірятиму степи? Тоді навіщо з вістю добивався до Києва? Хотів порятуватися сам і Літану визволити, роди Руської землі про ординців попередити. А тепер виходить, що й мене княгиня віддасть їм. Отака її дяка!..» — Повільно обвів поглядом передпокій, ніби вишукуючи докази несправедливості, якої зазнає він за свої страждання і добрі помисли. Світильники в кутках підсліпувато блимали, тьмяно освітлюючи під стінами широкі лави, двері до княжої світлиці дубові, залізом упоперек посмуговані. Клямка стримить, мовби язик невідомого звіра. Простягнув руку, торкнувся — і клямка брязнула хижо й підступно.
— Хто там добивається? Глянь-но, воєводо! — почувся стривожений голос княгині.
Двері відчинились, на порозі став Перегудя. Грізно звів докупи брови, глянув на княжих слуг, і вони всілися рядком на лаві, принишкли. Росько прийняв руку з клямки, але погляду не опустив. Тисяцький зрозумів, що він усе чув. Ще більше спохмурнів, кивнув йому.
Обернувшись у глибину світлиці й затуляючи огнищанина широкою спиною, мовив:
— Отрока до тебе привів… Хвалиться, що мову ординців знає. Гадку маю, нехай до Претича спробує пробитись… Унот він метикуватий…
Відступив, і Росько опинився перед княгинею. Світильник стояв позаду неї, тому не видно було ні обличчя, ні очей володарки. Але хлопцеві здалося, що погляд її холодний і недовірливий.
— А він зуміє пройти? Не побоїться, вистачить у нього сміливості? Якщо вдасться дістатись до Претича, то усіх нас порятує… — Голос її пом’якшав, надія і аж наче благання звучали в ньому.
І Росько враз вибачив їй свої образи та кривду, вчинену над його родом. Забув, що мало не проклинав її зовсім недавно, за оцим порогом світлиці. Бачив перед собою немічну й настрахану стару жінку, яку всі родові покони вчили захищати і вберігати від небезпеки. Хотів бути впевненим і хвацьким, сказати щось сміливе, щоб не мала сумніву, але тисяцький випередив:
— Я ж і кажу, що отрок сміливець неабиякий. З-під меча вислизне, стрілу над собою пропустить. Та й слова печенізькі знає…
— Десь я тебе бачила, отроче. Підійди ближче! Щось ніби знайоме… Ніяк не згадаю…
Огнищанин ступив кілька кроків уперед. Княгиня нахилилась, вхопилася рукою за його плече, худі пальці до болю вп’ялися в тіло. Побачив близько очі володарки, але не було в них ні тепла, ні зацікавленості, тому й промовчав. Перегудя нахилив голову, гмикнув, ніби осудливо, та не прохопився жодним словом.
— Тоді йди… В добру путь. Нехай ніч тебе сховає і допоможуть боги…
Перегудя, щойно вийшли з світлиці й позаду грюкнули двері, добув окраєць хіба, тицьнув хлопцеві в руку:
— Підхарчуйся хоч цим. Усе ж веселіше почуватимешся. А то ще забагнеться до печенізьких казанів зазирнути, — невесело пожартував. — Мусимо поспішати, ось-ось світатиме.