Видирався на берег і на кручі, біля селища, бачив вогник, що кружляв на одному місці. Він знав, що це дядько Родь вимахував головешкою, яку взяв з вогнища своєї хижі. Не картав Роська за купання і сидіння над холодною річкою. Тільки гладив по голові, плечах, спині, і якимсь дивом його шорстка рука оминала усі синці, які чомусь враз починали боліти. Дядько вів його до хижі й промовляв:
— Зараз духи вогню зігріють тебе, нагодують і вкладуть… Бог сну наллє в чашу твого тіла сили, і завтра ти скинеш з кручі своїх супротивників…
І заради оцих його слів, оцього вимахування на високому березі головешкою Росько ладен був з рання до смеркання вправлятися з дерев’яним мечем на вигоні, вовком винюхувати сліди і запах чужинців біля селища, мертвим каменем залягти у засідці й вичикувати, вистежувати…
Як ось сьогодні. Цілий день перелився перед ним, від сходу до заходу. Росько бачив велике сонце, заткане вранішніми туманами. Простежив увесь його шлях через небо і дивувався, чому воно, таке палюче й жарке, не полишає вогнистого сліду по собі.
Жоден звір, що пробивався з пущі напитися води, жодна лодія, жодна людина на річці не могли сховатися від його очей. Шкурою звіра міг прикритись ворожий вивідувач, мирна лодія могла вишкіритись жалами списів, ударити у весла і полетіти до берега, де забавлялася малеча. Кинеться та з вереском врозтіч, але пізно, котрогось, що заціпеніє з ляку, вхоплять спритні руки з-за високого борту. Ударить лодія знову веслами, і уже не наздоженуть її ні спис, ні стріла… Отож мусить Росько стерегти пильно, щоб вчасно вдарити у залізне било, попередити про небезпеку. Ондечки воно висить на сухій груші. Його звуки далеко чути, аж на той бік, вони змусять воїна взятись за зброю, а жінок і дітей шукати захисту.
Нижче селища річка налітала на піщаний острівець, збурювалась круг нього, виминала круглі глибокі вирви, а далі розділялася навпіл, мов роздимала сердито щоки. Росько знає, що річка й острівець, який невідомо яким чином потрапив аж на її середину, мабуть, бог кинув у гніві грудку землі, ворогують давно. Ця ворожнеча то затихає, то збурюється, але триває постійно, бо річка в своєму могутньому плині звикла пробиватись крізь усілякі перепони, а тут всього-на-всього купа піску і декілька кущиків верболозу на ньому стримлять, мов гребінь у забіякуватого півня. Силу річки, її гнів знають усі. Ніхто з людей не наважиться змагатися з нею, особливо весняної пори, коли вона прокинеться після сну, розпростує затерпле тіло, підважує береги, мов дядьки валун. Тільки острівець стоїть, нічого з ним вдіяти вона не в змозі. Взимку кригу розбиває, коли йти круг нього бережком, то вона похрумує і ламається під ногами, а влітку птахи заселяють верболози, розвіюють сухий пісок.
Заливала річка острівець великою водою, зовсім ховала під собою, навіть кущика не було видно, тільки гнізда пташині прибивало до берега. І здавалося, що річка знесла його, розмила геть, ні сліду, ні знаку не залишиться, а вгамовувалася вода, і острівець знову випинався над нею. І знову вигойдувались на ньому верболози, і знову мостили птахи свої гнізда.
Не знати чому, але саме біля цього острівця найкраще ловилась риба. Може, зносило її звідусіль струмування води, а може, приваблювали ковбані, що їх серед верболозів вимивала течія, але збиралося там її безліч. Знали про це Роськові родовичі, знали і жителі сусідньої весі[2]. Отож і збивались на острівці, повернутися бувало ніяк, до бійки доходило.
Билася річка з острівцем, і ворогували сусіди, кралися один перед одним, щоб ухопити більше. Так тривало, аж поки дядько Родько не запропонував поділити острівець порівну. Гадали, що це вийде у них швидко й просто, що це тільки у їхній владі. У гніві, в запалі суперечок та бійок забули, що вони люди одного племені, що боги повеліли їм разом добувати вогонь і їжу, боронитись від чужинців. А вони ворогують… Про це говорив, Росько чув, дядько Родь, утихомирюючи своїх селищан.
— Нелегкі часи настали… Боги гніваються на нас, бо ми забули предківські покони. — І голос його звучав сумно, аж розпачливо. — Плем’я розпадається, рід постає на рід… А хіба землі мало? Уже брат з братом не хоче жити в одній хижі, син кидає немічних батьків і йде в далекі краї… А хіба там світить таке сонце, хіба птахи так співають, а трави так пахнуть?
Чужинському богові поклони б’ють, просить кари у нього. Христом-спасителем нарекли. А хіба може один бог усе бачити, кожну живу істоту, давати раду усім племенам і родам? Ні, кожне плем’я мусить мати своїх богів, кожен звір і птах теж.