Печеніги розступилися, і перед ханом з’явився воїн. Навіть віддалік було помітно, що він дужий тілом і лютий з вигляду. В конячини аж ноги підкошувались, і вона тільки мотала головою, ніби відмахувалась од надокучливого ґедзя.
Хан у бік русичів нагаєм тицьнув, звелів воїнові:
— Піди й побий їхнього воїна! Матимеш від мене коня, носитиме тебе, мов вітер… А не вистоїш, то звелю зв’язаного у річку з цих круч кинути!
Воїн майже переступив через свою конячку, нахилився і поцілував краєчок поли ханського кожуха. Потім вийшов і випростався на весь велетенський зріст. Зневажливим поглядом перебіг по руській дружині.
Тисяцький стежив за ним з-під насуплених брів, але в очах його не прозирав страх, не було і здивування. Запитально обернувся до своїх воїнів:
— Хто вийде супроти печенізького богатиря?.. Хто з вас силу в собі має велику, щоб Руську землю порятувати?
Ніхто не відгукнувся. Мовчали русичі, ніби заніміли всі. І кожен, на кого переводив погляд тисяцький, опускав очі долу. Ні, не тому, що грізний вигляд супротивника наганяв страх і відбирав силу. Що ж, вийти може кожен з них, тут усі сміливці, бо легкодухому нічого брати до рук меча. Та й коли б у січі випало комусь із них зітнутися з отим печенізьким богатирем, то можна було б випробувати міць свого плеча. І якщо судилося накласти головою десь у степовому байраку, то на те воля богів. Та зараз не час виявляти свою хвацькість, бо на терезах долі виважується не одне чиєсь життя, а всіх тих, хто тісною лавою збився тут, і тих, хто стоїть на вежах града. Упадеш під шаблею печеніга, — і затопче орда всіх родовичів, візьме тоді хан данину, яку йому забагнеться. Отож і треба мати таку силу й відвагу, щоб кинути велетня-степовика на землю, стати над ним з гострим мечем і пустити над річкою свій переможний гук.
Та ніхто не мав у серці такої впевненості, тому й не наважувався відверто зустріти погляд тисяцького. А він ставав усе вимогливішим, і Перегудя вже йшов серед воїнів, а вони розступалися перед ним. Якась сила ніби підштовхнула Роська, і він теж рушив слідом. І теж роззирався на дружинників, тільки в його погляді не було суворості й вимогливості тисяцького, а лише розгубленість. Кожен з воїнів був такий дужий і гартований у січах, а тут чомусь непевно переступає з ноги на ногу і вагається.
Крутить чорного вуса Претич, який привів дружину з того берега, в очах його завзяття і рішучість. Не зупинився тисяцький біля нього, бо, хоч і знає відвагу молодого воєводи, але не вистояти йому супроти печенізького силача… А ось Дей стоїть зі своїми ковалями. Спалахнула надія в Роськових очах, але той лише знічено руками розвів, мовляв, якби це молотом гупати, то він би нікому не поступився.
— Егей, огнищанине! — хтось штурхає Роська під бік. Обертається і бачить свого недавнього лісового рятівника.
— Діду Буркуне!.. — налетів на нього, схопив за плечі.— Прийшли-таки… А ми в граді сиділи… зовсім погано нам стало…
Дід Буркун теж радий такій зустрічі, сміється дрібно й вільно, ніби й не стоїть перед ним орда. Вітер грається сивим чубом, сорочка на ньому полотняна, підперезана верейкою. Не має на собі Буркун ніяких бойових обладунків, тільки лук обіруч тримає. Лук великий, тятива туго напнута, аж бринить. Дід Буркун помічає в Роськових очах захоплення і гордовито випростується:
— Еге ж, хлопче!.. — пестить поглядом лук. — Якщо дійде до стріл, то тут я не схиблю. Руку маю що тверду і око гостре.
«А чи дійде до твоїх стріл? — хоче запитати Росько. — Бачиш, ніхто не наважиться з чужинцем на герць стати». Але наштовхується на докірливий погляд тисяцького, який теж зупинився, ніби чекав на нього. Подався за ним, а позаду почулося:
— Зви мене Торкайлом, огнищанине… Бо хто відає, чи доведеться мені ще повернутися до свого лісу. А тут, на цьому березі, хочу, щоб пам’ятали мене на ймення Торкайло…
Отак обійшов тисяцький усіх руських воїнів, але не виявив серед, них такого, який би міг побороти печеніга. А орда, що стежила за ним вузькими очима, уже заворушилась, і сміх, глумливий, зневажливий, викочувався під ноги русичам, мов степові колючки.
А вони стояли лавою, зімкнувши щити, наче й справді остерігаючись не стільки стріл, скільки дошкульності глузувань ворога. Та хіба перепиниш той сміх щитом, коли вітер жбурляє його на тебе з усіх боків, і він січе обличчя палючими скіпками. То один, то другий руський воїн, паленіючи від сорому, потрясав щитом і гупав об нього мечем чи бойовою булавою.
Раптом настала тиша — наперед ступив воїн. Високий на зріст, з-під шолома пінилося біле волосся, могутня статура аж до колін закутана в блискучу кольчугу. Усе на ньому мерехтіло, переливалося, і сам він здавався висіченим з великої брили криги. Це був Кар.