У смертельному поєдинку змагалися русич і печеніг. І не видно йому кінця, бо не могли здолати один одного. Дивувався Росько, скільки сили й завзятості мали ці двоє чоловіків, що ставало аж моторошно. Клаптик берега, на якому звела їх доля, густо скропили своєю кров’ю, перемішували її з землею, і кожен витоптував у траві свою червону стежку.
Вони примірялись один до одного, лякали несамовитістю бойових вигуків, вибирали місце, куди б найвразливіше ударити. Вистежували, нападали, ухилялися і не відали того, що за кожним з них скрадалася смерть, хижо шкірила зуби, дихала в обличчя.
Перший відчув її подих печенізький богатир, бо на мить застиг у засліпленні. Невидющими очима втупився перед собою. Що виділося йому? Пітьма, чорна безодня без кінця і краю? Ще встиг помітити сліпучий промінь, що летів із свистінням йому просто в очі, але ухилитися не встиг. Меч русича упав йому на голову, кидаючи в забуття.
Ординець схитнувся, смерть схопила його могутнє тіло, вигинала, скручувала, і він борсався, намагаючись вирватися з її чіпких обіймів. Кілька разів вона звалювала його в траву, і Росько аж очі заплющував, бо це ж дуже страшно, коли такий дужий чоловік лежить на землі, мов зрубане дерево. Та коли глянув на нього знову, здивувався, бо той уже стояв, широко розставивши ноги. Потім посунув на русича, страшний, закривавлений, і смерть угніздилася на вістрі його меча…
Перегудя теж сторопів, угледівши напасника перед собою, дивуючись тій силі, яку знову зібрав він у собі. Мусив боронитися, тому теж рушив назустріч. Водночас зблиснули мечі, потім схрестилися, брязнули і… навпіл. Тоді схопилися богатирі голіруч, ламаючи один одного. Не втрималися на ногах і покотились у траву. Вони шматували одяг, гнули кольчуги, які так скреготіли на них, мовби точив об камінь зуби страхітливий звір. Сплелися у великий клубок, стогнали й гупали тілами об землю, аж вона стогнала.
Потім враз вони затихли, стискаючи один одного в дужих обіймах. Лежали нерухомою купою, і ніхто не наважувався наблизитись до них. Тільки столочена трава випростувалась і червоні краплі скочувалися з стеблин…
Та ось ворухнувся хтось, повільно підвівся — це був Перегудя. Обвів очима місце поєдинку, знайшов уламок свого меча, довго йшов до нього, потім підняв, стиснув у руці й підняв над головою.
І радісним криком вітали його перемогу руська дружина, київський люд на вежах града.
А Перегудя дивиться на хана. Втома гне його донизу, рани вогнем печуть, але він тримається рівно, в очах іще жевріє завзяття:
— Не збороти, степовий хане, нашої сили! То що, триматимеш своє слово чи будемо битися? Чого мовчиш?.. — Обернувся до Роська: — Гей, отроче, втлумач його по-їхньому!..
Молодий огнищанин умить опинився поруч з тисяцьким і переказав його слова ханові. А сам аж пританцьовує, обпікає степовика поглядом.
Почувши слова руського воєводи, Куря ледь утримався на коні. Схопився за свою криву шаблю. Та щось ніби під руку штовхнуло, бо зірвав її з пояса і кинув у траву.
— Відступлю од Києва!.. Піду в степи, не буду більше воювати Руської землі…
Від цих слів присмиріли печеніги, їх ніби і менше стало, бо збилися докупи. Тільки очима поблискують, а в них і невдоволена жадібність, і затаєний острах перед гострими мечами русичів. Росько теж дивився на кочівників, переводив погляд з одного на іншого, сподіваючись натрапити на знайоме обличчя. Але хіба ж відшукаєш у такому товпись-ку того молодого степовика, з яким звела його лиха доля у ковиловому Дикому полі? Усі вони були однакові: вилицюваті, вузькоокі, з плескатими носами. Хотів покликати, уже й слова зібрав. Були вони не злі, а швидше гіркі й докірливі: «Де ти, Ільк? Навіщо приходив на мою землю? Чому не послухав свого батька? Я ж переказував тобі його волю в нічному степу, біля згасаючого вогнища. Бачиш, яка навколо мене сила. Не здужати вам нас, бо стоїмо на своїй землі! Озовися, Ільк! Я не хочу, щоб розійшлися ми ворогами, щоб затаєна лють гризла наші серця і носили ми на вістрях мечів смерть один одному».
Може, й покликав би, але Куря здибив коня, розриваючи йому вудилами губи, аж рожева піна впала на траву, загорланив щось гнівливе й погрозливе. Печеніги у відповідь загалайкали, але врізнобій і зовсім не грізно, ударили коней, зірвали їх з місця і зникли згодом, мов крізь землю провалились. Тільки ще довго там, де починався битий шлях, клубочилась хмара куряви, нагадуючи про грізну небезпеку, якої уникли кияни.
А з града назустріч княжій дружині вже йшли люди, сміялись і плакали, обіймали воїнів. Княгиня Ольга, хоч і квола, теж вийшла аж до брами. Стояла, обіпершись на палицю, оздоблену коштовним камінням, в оточенні бояр і челяді. В очах задума і тривожне очікування. Тільки одна вона дивилася у той бік, до попід обрієм ще диміла хмара куряви. Стара володарка ніби передчувала, що Руській землі ще доведеться зазнати багато лиха. Ще не раз топтатимуть пожні копита диких кочівників, палатимуть у пітьмі нічній хижі русичів, мов велетенські смолоскипи, кропитимуть невтішними слізьми степові шляхи бранці. Але бачила вона і руські полки, що стіною стають на захист свого краю…