Ці звуки відбивалися, здається, від кожної травинки, кожного листка, перекочувались дрібними хвильками через річку. Росько міг би довго дослухатися до них, але ж не можна. Він мусить роззиратися на всі боки, усе примітити й почути. І відразу збагнути, чи що не загрожує спокою його односельців. О, Росько має зіркі очі, тонкий нюх, гострий слух, від нього нічого не сховається. Він може побачити далеко над темною смугою річки срібну нитку павутинки, прикласти вухо до землі й почути плескіт хвилі біля берега. Він буде добрим мисливцем і воїном роду огнищан.
Ось нехай тільки настане місяць зарев[4], його випробують старійшини роду, і дядько Родь скаже:
— Боги прихильні до тебе. Вони вселили в твоє тіло дух нашого роду, дали тобі сильні руки, прудкі ноги й сміливо серце. Ти будеш удачливим мисливцем і хоробрим воїном. Пам’ятай, що рід вигодував тебе, боронив, коли ти був малим і кволим. Настав час, коли ти мусиш захищати наших богів, своїх родовичів від ворога і злих духів…
Так завжди говорив дядько Родь хлопцям його роду, якщо вони тримали в руках меч так міцно, що його не міг вибити найсильніший воїн, уміли від удару захиститись щитом, влучити на льоту стрілою дику качку, приборкати норовистого коня, доплисти до середини річки і повернутись назад. Тоді дівчата зірвуть червоні кетяги з куща калини, що з давніх-давен росте над урвиськом берега, нанижуть на міцну нитку і чіплятимуть на шию кожному з них…
Коли настане місяць зарев і хмари дихатимуть холодом, Росько теж почує слова дядька Родя. І коли дозріє калина, Літана вибере найкращі кетяги, зробить намисто і почепить йому на шию. Їй доведеться стати навшпиньки, бо Росько вищий за неї на цілу голову. Вона високо підніме руки з намистом, покладе йому їх майже на плечі, а волосся у неї пахнутиме вітром і калиною.
А ввечері вони запалять високе вогнище, відблиски його лягатимуть на темну річку. Дивитимуться на збурену воду, дрібні хвилі мерехтітимуть у світлі, а їм здаватиметься, що то водяні духи вимахують мечами. Калинове намисто лоскотатиме шию, ягоди червонітимуть загадково і таємниче, як очі в Літани…
Червонітимуть, червонітимуть… Вітрила теж палахкотять, аж вода червоними бризками піниться під ними. Вони великі й широкі і зовсім прикривають лодії, людей у них, а тому Роськові здається, що то багрянокрилі птахи летять низько-низько над річкою. Помахи крил майже непомітні, вони занурюють у воду хижі дзьоби, виловлюючи поживу… Що то за птахи? Звідки вони летять, з яких країв? Може, це ті птахи, що про них оповідав йому дядько Родь?
…Давно те діялось, так давно, що й ліку літам ніхто не знає. Бо час, мов вітер, пролетів, потолочив жито, а далі й зник, затих, розвіявся… І знаку по ньому не залишилось, бо колоски знову ростуть, а вода тече спокійно.
Жили колись на цих пагорбах люди, які ще не називали себе огнищанами. І не було над ними ні князів, ні посадників, не відали вони страху й перед степами. І не вміли вони ні руду варити, ні залізо кувати, ні хиж будувати, грілися всі біля одного вогнища, яке запалило їм сонце. Воно палахкотіло день і ніч, влітку і взимку, його берегли від злих духів найсильніші воїни.
А потім з диких степів прийшли обри…[5] Вони були такі великі й люті, що усі люди ховалися від них у найглухіші пущі. І великий страх напав на них, і загубили вони один одного, і забули свій рід і плем’я. І настала ніч…
Так тривало довго, бо люди не бачили, куди йти, не могли боронитися від злих духів. Аж тоді з’явилися червонокрилі птахи, літали над пущами, звуки їхніх голосів були такі гучні й прекрасні, що серце в грудях билося дужче, руки наливалися силою, а душа прагла до битви. Птахи зронювали на землю пір’я, яке палало невгасимо, гріло без жару. Люди знаходили його, копали на тому місці руду, пекли її в домницях[6], кували мечі і рала. Вони прогнали диких обрів і стали називатись огнищанами. Людьми вогню.
На цьому місці дядько Родь уривав свою розповідь і надовго вмовкав.
Росько терпляче чекав, боявся навіть ворухнутися, руку до грудей прикладе, щоб дядько Родь не почув, як гупає в його грудях серце. І тільки тоді, коли йому здавалося, що той взагалі забув про нього, боязко, притишно запитував:
— А потім… потім, куди ті птахи поділись, куди полетіли?
Запитував, сподіваючись, що цього разу дядько Родь скаже йому, що сталося з тими дивними птахами, які засівали землю яскравим полум’ям пір’їн, робили людей дужими і вмілими.