А вона не боїться, бо що їй ті боги? Їх так багато, кожне плем’я має свого і називає його по-своєму. А це єдиний для всіх, тож і віра єдина.
От і на Русі зробити б так, щоб вірили в одного бога, йому молились і його слухалися. Тоді б і всі племена й землі злилися в одне…
Вона буде першою християнкою серед київських княгинь, нехай хоч що там кажуть. А насильства і зло, вчинені в древлянській землі за її повелінням, що їх християни називають гріхами, вона спокутує. Молитиметься ревно, битиме поклони до самої землі, будуватиме церкви, грошей не пошкодує, аби тільки чистою бути перед богом, виблагати прощення за свої гріхи. Ось тільки ще один візьме на свою душу, покаравши цих древлянських старійшин. І княгиня владно сказала:
— Ідіть! І чекайте мене з дружиною… — І ті, підштовхуючи один одного, подалися до берега, де чекали на них лодії.
Ольга дивилася їм услід і сумно посміхалася. Хотілося крикнути навздогін цим чоловікам: «Маєте сиві бороди, літа дали вам мудрість, а того й не втямите, що караю вас не тому, що маю злу вдачу. Хочу, щоб були покірливі князеві, щоб міцно були припнуті до Києва, бо в цьому сила руської землі. З усіх боків зирять і точать зуби вороги: хозари на Ітиль-річці[16], печеніги в диких степах за порогами, імператор з Царгорода…[17] А ви хочете жити самі по собі. От і мушу вас карати, привчати до покори. Правуватиму вами, аж поки увійде в літа мій син Святослав…»
І пройшла Ольга по всій древлянській землі, встановлюючи скрізь свої уроки та устави, призначаючи, кому і яку данину сплачувати…
Прийшла тоді ж і до огнищан. Зібралися ті на віче, вирішили — будемо боротися. Та не встигли, бо поки радились, Ольжині дружинники вже тут, грудкою кинь — долетить. Залізними лавами вилаштувались від річки до лісу, в щити поторохкують, списами наїжачились, високі шоломи погойдуються, мечами з найтвердішої криці виблискують. Так щільно стоять, що вітрові ніде пролетіти, здається, зайдуть у річку, перегородять її й потече вода назад, до своїх джерел у верхів’ях.
І скорилися огнищани. Покидали з стрімчака далеко у воду мечі й мовчки розійшлися по своїх хижах. Так само незворушно спостерігали за тим, як княжі люди накладають у великі долії зерно та хутро, сувої полотна і кадки з медом, носять оберемками в’ялену рибу, зазирають у кожну клітушу, у кожен закуток хижі. Що ж тут вдієш, така князівська воля. Та коли стали хапати ще й унотів, мов якісь дикі люди з степів, заплакали діти, залементували жінки, загомоніли чоловіки. Загрюкали двері, хвіртки ходуном туди-сюди, аж міцні тини тріщать, било забемкало, хоч ніхто до нього й не доторкнувся. Здавалося, що оскаженілий вітер закручує вихори й відчиняв навстіж двері, виламує хвіртки, розгойдує било. Ось-ось із ясного неба загуркоче грім і впадуть блискавиці, посічуть оцих залізоруких зайд разом з отією блідолицею жінкою, яка називає себе княгинею.
Та грім не гримнув, вогненні стріли не посипались на землю. Та й вітру не було зовсім, то в їхніх душах вирувало, а видавалося, ніби весь світ розгойдується і руйнується. Дехто з чоловіків, похапавши дрюччя, посунув усе ж таки на дружинників. Але ті затулилися щитами, рушили на них. Підганяючи списами, погнали до річки. Рятуючись, огнищани забрели у воду аж по саму шию.
Тоді їхні жінки кинулись до княгині, пробились крізь списи й щити, впали долі перед нею, благаючи не забирати від них любі чада. Та, видно, не зворушили сльози й благання серця Ольги, бо відказала: — На цих пагорбах занадто багато вільного вітру для ваших дітей. Він дурманить їм голови, і вони виростають непоступливі та зухвалі. На моїх горах у Києві теж віють вітри, але там вони розносять тільки князівське слово і всі його чують. Хочу, щоб і ваші діти щодня дослухалися до моїх слів. Я зроблю з них добрих воїнів і вірних слуг. А через багато літ повернуться вони сюди і будуть тут порядкувати й судити князівським словом…
А що жінки ніяк не могли втямити, навіщо ж забирають у той далекий столичний град їхніх дітей, то княгиня тупнула роздратовано ногою й крикнула:
— Замовкніть зараз же і не просіть! Буде так, бо це моя воля! Замовкніть!
Ці слова вигукнула вона так дзвінко й несамовито, що огнищанки враз замовкли. Вони оторопіло дивилися на княгиню, і жодна не розтулила навіть вуст. Але не від страху, а швидше від здивування, бо ще ніколи не чули, щоб жінка кричала так голосно й владно на цих пагорбах.