Якщо ж знаходився сміливець, який не зважав на всі ці застереження і мечем розчищав дорогу, вогонь падав донизу, і в його спалахах згоряли всі… Ніхто не наважувався кидати виклик чужинським богам. Тому, мабуть, марність переслідування і не викликала розпачу, бо ж що вони могли вдіяти супроти невідомої сили, яка таїться в кожному дереві, в кожному болоті й урвищі.
Суворість життя селищан, постійне очікування небезпеки не залишали місця для розпачу й зневіри, тільки щоразу після такого нападу гризла воїнів невідомість, бо ніхто не знав, чия хижа залишилася порожньою, чию милу ладу чи дитину поглинули хащі.
Після січі й погоні воїни ніколи не поверталися відразу. На краю селища, не від річки, а від лісу, ріс Перунів дуб. Так називали його, бо грізний бог залишив на ньому свій жорстокий знак. Ударом вогненної стріли пробив він його стовбур зверху донизу. Сталося то давно, не за пам’яті тих, хто нині живе.
Давно Перун кидав свої стріли, так давно, що ніхто й не знав, що це за знак. Може, гнівався він на людей, може, од ворогів боронив, а може, змагався з чужинськими богами? Може, про це щось відомо віщунові, який не знати й відколи живе у печері під дубом. Але хто наважиться випитувати у нього про наміри богів? Про це навіть подумати ніхто не насмілиться.
Віщун має велику силу, він здатний зупинити вітер, скрутити усі його довгі невидимі віхті в один клубок і кинути так, що він валитиме дерева, зриватиме з хиж дахи, виб’є до самого дна яму в річці, й вода крутитиметься по краях з шаленою швидкістю, аж поки не вирветься, зіпнеться стовпом і, закручуючись внизу білим вихором, витікатиме через заплави, луки та ліси кудись у безвість…
Росько навіть подумки боявся наблизитись до Перунового дуба, не кажучи вже про печеру віщуна.
Це був підсвідомий страх. Навіть не страх, а тривога, що охоплювала його щоразу, коли він сам чи з хлопчаками опинявся неподалік від житла віщуна.
Тривога виникала нізвідки, може, виростала з нього самого чи з хмар, дерев, трави. Але відчуття це було таке сильне, таке непереборне і незрозуміле, що він зупинявся, тільки уздрівши пробитий блискавицею дуб, і мимоволі задкував, водночас шукаючи захистку. Росько помічав, що таке відчуття охоплює не лише його, не лише таких, як він, а й дорослих чоловіків. І кожного стримував не тільки страх перед невідомою карою, не тільки зустріч з віщуном, а щось інше, щось сильніше. Але що може бути сильніше за страх?
Росько тоді не дошукувався відповіді на це запитання. Та й зріло воно в ньому без слів, то душа його жадала знати… Уже потім дізнався, потім… Дізнався, що то кожного зупиняв страх не за себе, а кожен боявся своїм приходом, несподіваною появою порушити святість місця, стати просто так перед богом і завадити віщунові, який у цей час, може, благає милосердя в нього для всього роду. А його закони забороняли наближатися до цього місця, звертатися першим до того, хто приносить їм жертви, хто віщує їхніми вустами про те, що чекає родовичів завтра…
Росько порушив цей закон. Порушив і був покараний. Вороги забрали неньку і сестричку…
— Куди ти… там смерть!.. Зупинись, не гніви богів!
Це був віщун. Тільки тепер Росько помітив, що стоїть біля Перунового дуба, у володінні грізного віщуна. При згадці про гнів богів він випустив з рук палицю і впав ниць на землю. Вона була вогка й холодна, але хлопець не відчував того, бо розпач краяв серце, бо страх перед богами і тим, хто приносить їм жертви, відібрав усі сили.
Повз нього до лісу, важко дихаючи, пробігли воїни їхнього роду. Вигупування їхніх кроків ще довго чув Росько. Земля гула від тупоту людських ніг, немовби під ними була порожнеча. Здавалося, обіпреться зараз руками, натисне, і земля провалиться під ним…
Здалеку, приглушені деревами, долинули бойові вигуки, розпачливі жіночі зойки. Росько стрепенувся, підвів голову, та відразу ж і опустив, бо віщун глянув на нього й щось промовив уривчасто й погрозливо.
Воїни повернулися не скоро. Уже прибилася донизу нічна темінь, розповзлася попід кущі та у виярки, уже і вітер стих, погнав важкі хмари з дощем туди, де мало сходити сонце, мовби перегороджуючи йому шлях.
Росько почув ходу воїнів, які поверталися, і уже ніяка сила, ніякі заборони віщуна не могли змусити його сидіти непорушно на землі. Підхопився, протер долонями очі, мовби від того вони мали б стати зіркішими, ступив раз, ще і ще назустріч.
Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.